Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

заради того, щоб показати мені цю цидулку.

— Чи міг би ти поїхати зі мною до Сайд-Кріку, якщо, звісно, маєш час? Я хотів би поглянути, де все сталося.

Тревіс Довн не лише провів мене туди, а ще й здійснив зі мною мандрівку в минуле тридцятирічної давності. Ми прямували патрульним автомобілем тим самим шляхом, що він їхав ним колись, після першого дзвінка Дебори Купер. Після Аврори ми рушили по шосе номер один у бік Вермонту, поминули Гусячу бухту і за декілька миль опинилися на узліссі Сайд-Крік, на перетині Сайд-Крік-лейн, тієї дороги, наприкінці якої жила Дебора Купер. Тревіс звернув, і ми підкотили до гарненького дощатого будиночка, що фасадом дивився на океан, зусібіч оточений гаєм. Місце було чудове, але страшенно глухе.

— Нічого відтоді не змінилося, — сказав Тревіс, поки ми обходили дім. — Хіба що дім пофарбували наново, зробили трохи світлішим, ніж колись. А все інше точнісінько таке, як і тоді.

— Хто мешкає тут тепер?

— Подружжя з Бостона, та лише влітку. Приїздять у липні, їдуть наприкінці серпня. А так ніхто більше не живе.

Він показав мені на задню хвіртку напроти кухні й пояснив:

— Коли я востаннє бачив Дебору Купер живою, вона стояла біля цієї хвіртки. Саме під’їхав начальник Пратт, звелів їй спокійно сидіти в хаті й не хвилюватися, і ми з ним пішли шукати в лісі. Хто ж би міг подумати, що за двадцять хвилин її вб’ють пострілом у груди.

Ото так розповідаючи, Тревіс прошкував у гай. Я зрозумів, що він знайшов стежину, якою вони з Праттом ішли тридцять три роки тому.

— А що сталося з начальником поліції Праттом? — запитав я, простуючи за ним услід.

— Вийшов у відставку. Живе в Аврорі, на Маунтін-драйв. Ти його бачив, звісно ж. Кремезний чолов'яга, завжди в штанях для гольфу.

Ми дедалі глибше заходили в гай. Трохи нижче крізь ряди дерев і густу зелень видно було берег. Минуло зо чверть години, аж Тревіс раптом зупинився біля трьох сосон, прямих, мов свічки.

— Отут воно було.

— Що саме?

— Отут ми знайшли всю ту кров, пасма світлого волосся, клапоть червоної тканини. Ніколи не забуду це місце: моху на камінні побільшало, дерева повиростали, та для мене все лишилося як раніш.

— І що ж ви робили?

— Ми збагнули, що коїться щось недобре, та часу вже не було — пролунав отой постріл. Сказитися можна, ми ж нікого не бачили… Тобто хочу сказати, ми напевне таки пройшли повз дівчинку чи її вбивцю… Мабуть, вони ховалися в кущах і він затискав їй рота долонею. Ліс великий, тут можна легко сховатися. Здається, якоїсь миті вбивця заґавився, а Нола, скориставшись цим, видерлася від нього і прибігла до хати, щоб порятуватися. Він увійшов за нею в дім і позбувся старої.

— Отож ви почули постріл і побігли до хати…

— Авжеж.

Ми попрямували назад і повернулися до будинку пані Купер.

— Все сталося в кухні, — сказав Тревіс. — Нола прибігла з лісу, просить допомогти, стара впускає її й іде до вітальні телефонувати в поліцію, сповістити, що дівчина в неї. Я знаю, що телефон у вітальні: сам півгодини тому дзвонив з нього начальникові поліції Пратту. Поки її нема, злочинець іде в кухню і хапає Нолу, та цієї миті заходить стара, і він її вбиває. А потім тягне Нолу до свого автомобіля.

— А де було авто?

— На шосе номер один, отам, попід гаєм. Ходімо покажу.

Тревіс знову провів мене від хати у гай, та вже в іншому напрямку: він упевнено простував поміж деревами, аж ми вийшли на шосе.

— «Шевроле» стояв отут. За тієї пори узбіччя не були такі розчищені, як оце зараз, і його затуляли кущі.

— А як зрозуміли, що він пішов саме сюди?

— Зі слідів крові — від хати аж до цього місця.

— І що сталося з «шевроле»?

— Здимів. Я вже казав, помічник шерифа їхав цим шляхом і помітив його. Організував погоню, перекрили всі шляхи, але він таки втік.

— І як пощастило вбивці вислизнути з того невода?

— Та я й сам хотів би це знати. Тридцять три роки не перестаю ставити собі це запитання. Знаєш, я щодня, сідаючи до поліційної чортопхайки, запитую себе, що було, якби ми наздогнали той клятий «шевроле». Може, дівча пощастило б урятувати…

— Гадаєш, вона була в авто?

— Зараз, коли її тіло знайшли за дві милі відціля, я певен цього.

— Переконаний, що за кермом був Гаррі?

Він стенув плечима.

— Скажу ось що: з огляду на останні події, я не бачу, хто б там іще міг бути.

Колишній шеф поліції Ґаррет Пратт, до якого я подався того ж таки дня, вочевидь поділяв думку свого тодішнього підлеглого про те, що Гаррі винен. Він зустрів мене на відкритій терасі, вбраний у штани для гольфу. Його дружина Емі принесла нам випити, а потім удала, ніби порається коло вазонів, щоб послухати нашу розмову; втім, вона й не приховувала цього, весь час устряючи в балачку.

— Я вас раніше бачив чи ні? — запитав Пратт.

— Це хлопчина, який написав оту книжку, — пояснила дружина.

— То ви отой хлопець, який написав книжку? — перепитав він.

— Еге ж. І не тільки.

— Я ж допіру тобі сказала, Ґаррете, — знов устряла Емі.

— Люба, не заважай нам, прошу тебе, люди приходять до мене, то й добре. То чим же, пане Ґольдмане, зобов’язаний щастям вас бачити?

— Правду кажучи, я намагаюся сам собі відповісти на декілька запитань у зв’язку з убивством Ноли Келлерґан. Я розмовляв із Тревісом Довном, і він сказав, що ви вже тоді підозрювали Гаррі Квеберта.

— Це так.

— І на яких підставах?

— Нас насторожили деякі факти. Особливо те, чим обернулася погоня: зрозуміло було, що вбивця з місцевого люду. Щоб так ото вислизнути, коли вся поліція штату на ногах, треба було добряче знати місцевість. Та ще й отой чорний «монте-карло». Як ви здогадуєтеся, ми склали список усіх власників тієї моделі в нашому районі: всі вони мали алібі, крім Квеберта.

— І все-таки ви не пішли цим слідом…

— Не пішли, бо, крім цієї історії з «шевроле», нам не було що йому закинути. Отож ми викреслили його з переліку підозрюваних… Але ми поквапилися. Про це свідчить тіло цієї сердешної дитини в його саду. Здуріти можна, я так йому симпатизував… Може, тому я й ставився до нього небезсторонньо. Він завжди був такий привабливий, привітний, усі йому вірили… Оце хочу запитати вас, пане Ґольдмане. Як я зрозумів, ви добре його знаєте: то чи не