Читати книгу - "Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років"

стаючи гетьманом, повинен «дати присягу у вірнопідданстві Його Королівській Милості і Речі Посполитій». Усі полковники й старшини Війська Запорозького мусять призначатися за поданням гетьмана запорозького Його Королівської Милості. Гетьманові та його наступникам заборонялося підтримувати зовнішньополітичні стосунки — як з Кримським Юртом, так і з іншими «сторонніми панами». Наразі ж Хмельницький мусив «привести Орду до послуг Його Королівській Милості і Речі Посполитій». А якби запорозькому гетьманові зробити це не вдалося, то він має вважати хана за неприятеля та боронити від Орди «границі разом з Військом Його Королівської Милості».

На відміну від Зборівської угоди, ні про яке знесення унії чи надання православним владикам місця в сенаті вже й не згадувалося, а лише містилася не зовсім конкретна теза стосовно того, що «релігія грецька, також собори, церкви, монастирі і колегіум київський повинні лишатися при попередній свободі, згідно з стародавніми правами». Договір передбачав і реституцію церковного майна, але записані в ньому формулювання — «Якщо хто під час теперішнього сум'яття випросив у власність якийсь маєток церковний або належний духівництву, то таке право власності ніякої чинності мати не може» — радше застерігали майнові права римо-католицьких чи уніатських релігійних громад, а не православних.

Заперечувала угода й заборону євреям повертатися в козацьку Україну та займатися тут орендаторською діяльністю. Відтепер євреї були вправі мешкати як у королівщинах, так і в шляхетських маєтках та вести там звичну для себе діяльність, у тому числі й тримати оренди.

Отож загалом, як бачимо, Білоцерківський договір принципово відрізнявся від попередніх домовленостей Війська Запорозького з королем і Річчю Посполитою. Фактично він зводив українську автономію нанівець, ігнорував факт існування Української держави й таким чином повністю виштовхував проблему її політичного визнання керівництвом Речі Посполитої за межі власне політичного порозуміння. У Хмельницького не залишалося зовсім способів політичного впливу на Варшаву, і він силою обставин був змушений ще більш послідовно проводити політику, спрямовану на повний розрив з королем і Річчю Посполитою.

Програно битву, але не війну.

Козацька Україна після берестецького катарсису

Трагічна розв'язка Берестецької битви та вкрай важкі умови Білоцерківського договору 1651 р. породили в козацькій Україні ситуацію, близьку до катастрофи. Польська шляхта, яка за аналогією з відомим класичним висловом з історії європейської, нічого не забула, але нічому не навчилася, намагалася негайно відновити свої володільницькі права у своїх українських маєтностях та реставрувати «на східних кресах» дореволюційні порядки. Натомість українське козацтво та поспільство за останніх три роки вже встигло добряче відвикнути від «послушенства» дідичам і коронним урядникам та відчуло принади життя за козацького урядування. А крім того, жертви та моральні втрати, понесені обома сторонами в цій надзвичайно кривавій війні, що точилася практично весь цей час, провокували відчуття помсти та жадобу реваншу як в одних, так і других. Отож, коронній шляхті й урядникам навіть після того, як гетьман і козацька старшина поставила свої підписи під Білоцерківською, по суті, почесною капітуляцією, годі було сподіватися на заспокоєння козацької сіроми України, а українським обивателям не варто було очікувати теплоти та привітності в процесі реставрації дореволюційних порядків новими-старими владцями. Навпаки, ситуація складалася таким чином, що цей процес неминуче мав бути надзвичайно болісним і драматичним, а його фінал важко було навіть й уявити.

Епіцентр напруги спершу сформувався на теренах Брацлавщини, де згідно з умовами Білоцерківського миру взагалі не було передбачено існування козацького устрою. Уже наприкінці вересня 1651 р. на Брацлавщини то тут, то там вибухають збройні сутички місцевих козаків і покозачених міщан і селян з підрозділами коронних військ та шляхетськими слугами, посланими дідичами для відновлення їхніх володільницьких прав в українських маєтностях. Коли ж великий коронний гетьман Потоцький, ігноруючи заклики Хмельницького «не надто надокучати простим людям», дати йому змогу «заспокоїти чернь», увів на Брацлавщину додаткові контингенти військ, місцеве населення почало масово покидати віками насиджені місця та шукати ліпшої долі деінде. Унаслідок цього цілі міста й села Східного Поділля за короткий час обезлюдніли майже повністю.

Вкрай неспокійно було також на Київщині й Чернігівщині, де коронна влада фіксувала напади на місцеву адміністрацію та уповноважених шляхти, що нерідко закінчувалися трагічними наслідками. У перших числах жовтня козаки Чернігівського полку зібралися під Любечем на раду, за результатами якої вислали полковника Степана Подобайла до Хмельницького з проханням дозволити їм не виконувати умови Білоцерківського договору й надалі проживати у своїх домівках.

У відповідь на демарші чернігівців київський воєвода Адам Кисіль вимагав від українського гетьмана стратити полковника Подобайла та негайно забезпечити умови для повернення в козацьку Україні шляхти, котра б допомогла вгамувати «дике звірство своїх підданих».

Утім неповагу до духу й букви Білоцерківського договору демонстрували не лише «дикі піддані», а й їхні не менш «дикі» пани. Адже попри вписані в угоду застереження щодо негайного вступу шляхти й урядників у свої володільницькі та владні права в Україні, шляхтичі чи особисто, чи через своїх довірених осіб почали відразу ж повертатися на українські землі, перешкоджаючи переселенню реєстрових козаків на відведені угодою для себе терени, грабуючи козацьке майно та вимагаючи від місцевого люду негайної покори дідичам. Наскільки поширеною була така практика — видно вже хоч би з того, що головний командир коронних військ в Україні польний гетьман Мартин Калиновський був змушений навіть видати спеціальний універсал до шляхти Київського воєводства з наказом припинити чинити насильства козакам і тим самим провокувати спалахи збройного протистояння.

Одночасно й український гетьман, аби не випустити ситуацію з-під контролю, вдається до показових каральних санкцій. За його наказом чернігівського полковника Подобайла було взято під варту, а до Чигирина на всяк випадок було стягнуто чотири козацькі полки, у вірності козаків яких Богдан не мав сумнівів. З листопада 1651 р. Генеральна військова канцелярія почала масово видавати гетьманські універсали, звернуті до селян і міщан, у яких містилися заклики терпляче зносити «цю неволю від панів».

У відповідь на поспіх коронної влади в справі реалізації постанов миру 1651 р. та потурання їй з боку гетьманського уряду рядове козацтво та поспільство, якому в нових умовах сподіватися на збереження козацьких прав і вольностей не доводилося, починає все активніше бунтувати й проти коронних властей, і проти власного гетьмана. Багато козаків полишили свої домівки й подалися на Запорозьку Січ, гуртуючись до походу на Чорне море. Чорноморська виправа, зрозуміло, могла суттєво ускладнити стосунки Хмельницького з Оттоманською Портою та спровокувати вторгнення на українські землі Кримської Орди.

А на кінець листопада в Корсунському полку спалахує антигетьманське повстання. Приводом до нього стали дії гетьманської