Читати книгу - "Аутсайдер"

Може, треба було зателефонувати в адміністрацію старших класів і перевірити його пересування в день убивства, тільки сенсу в цьому не було, бо ж літні канікули й усе таке. Що вони могли мені сказати, окрім як «Його тут нема»?

— І ти боявся, що як почнеш ставити запитання, то йому одразу все відрапортують.

Тоді цей аргумент здавався очевидним, але зараз — дурним. Гірше — він відгонив недбалістю.

— За свою кар’єру я вже не раз помилявся, але так — ніко­ли. Я мов засліп.

Дружина гаряче захитала головою.

— Пам’ятаєш, що я тобі сказала, коли ти мені виклав, як плануєш учинити?

— Так.

«Уперед. Забери його від хлопчиків — і чимшвидше».

Ось що вона сказала.

Вони сиділи й дивилися одне на одного через кухонний стіл.

— Це неможливо, — зрештою промовила Джинні.

Ралф наставив на неї палець:

— Гадаю, ти дісталася суті питання.

Вона задумливо сьорбнула чаю, потім глянула на нього поверх обідка кухлика.

— Є таке старе повір’я, що кожен з нас має двійника. Здається, Едґар Аллан По навіть написав про це оповідан­ня. «Вільям Вілсон», ось як воно зветься.

— По писав свої оповідання ще до того, як з’явилися відбитки пальців і ДНК. Результатів ДНК у нас іще нема, поки чекаємо, але якщо тест покаже збіг, і це він, то зі мною, мабуть, усе буде гаразд. А якщо це чужа ДНК, то мене втовкмачать до психушки. Тобто втовкмачать уже після того, як звільнять із роботи й подадуть до суду за неправомірний арешт.

Джинні узяла свій тост, потім опустила назад на тарілку.

— У тебе є його тутешні відбитки. І його тутешню ДНК ти також отримаєш, я в цьому певна. Але Ралфе… у тебе нема ані відбитків, ані ДНК тамтешніх. Від тої людини, що відвідувала конференцію в Кеп-Сіті. Що як хлопчика вбив Террі Мейтленд, а на конференції був його двійник?

— Якщо ти маєш на увазі, що в Террі Мейтленда є брат-близнюк, яких колись у дитинстві розлучили, і вони мають ідентичні відбитки й ДНК, то це неможливо.

— Я не це маю на увазі. А те, що в тебе немає жодного судово-експертного доказу, що в Кеп-Сіті побував саме Террі. Якщо Террі був тут, а докази свідчать, що таки був, то там мав бути його двійник. Це єдине логічне пояснення.

Ралф розумів цю логіку. У детективних романах, які полюбляла читати Джинні (усі ці Аґати Крісті, Рекси Стаути [67] й Гарлани Кобени), логіка ставала наріжним камінням останнього розділу, коли міс Марпл, Неро Вулф чи Майрон Болітар нарешті розкривали таємницю. У цій справі також був один незаперечний факт, безумовний, мов гравітація: одна й та сама людина не може перебувати одночасно у двох місцях.

Але якщо Ралф довіряв показанням тутешніх свідків, то мав так само довіряти свідкам, які казали, що були з Мейтлендом у Кеп-Сіті. Як він міг у них сумніватися? Раундгілл, Квейд і Ґрант, усі вони викладали на одному факультеті. Щодня бачилися з Мейтлендом. Невже він, Ралф, мав повірити в те, що всі три викладачі змовились, щоби вигородити вбивцю і ґвалтівника малої дитини? Чи в те, що вони провели дві доби з бездоганним двійником Террі й нічого не запідозрили? І навіть якби він сам у це повірив, то чи вдалося б коли-небудь Біллу Семюелзу переконати в цьому присяжних, тим паче якщо в Террі був такий досвідчений і вправний адвокат, як Гові Ґолд?

— Ходімо в ліжко, — сказала Джинетт. — Я поділюся своїм «Ембієном» [68] і потру тобі спинку. Завтра буде видніше.

— Ти справді так гадаєш? — спитав Ралф.

  4

Поки Джинетт Андерсон терла спинку чоловікові, Фред Пітерсон і його старший син (тепер, коли Френкі помер, його єдиний син) збирали тарілки та наводили лад у вітальні й маленькій кімнаті. І хоча це була поминальна гостина, послідки лишилися майже ті самі, що й після великої та довгої вечірки, що їх влаштовують у заміських будинках.

Оллі здивував Фреда. Хлопчик був типовим егоцентричним підлітком, якого часто треба двічі-тричі просити, щоб забрав свої шкарпетки з-під кавового столика. Але сього­дні, відтоді як Арлін випроводила останніх із нескінченного потоку гостей, Оллі став метким і неремстивим помічником. Близько сьомої збіговище друзів і сусідів почало убувати, і Фред сподівався, що до восьмої це все скінчиться (Господи, як він утомився кивати, коли люди йому казали, що Френкі вже на небесах), але тоді прийшли новини, що за вбивство Френкі заарештували Террі Мейтленда, і цей бісовий коловорот почався знову. І другий цикл уже дійсно скидався на вечірку, хоч і похмуру. Знову й знову Фредові розповідали, що а) у це неможливо повірити, що б) Тренер Ті завжди здавався таким нормальним, і що в) голка в Мак-Алістері — то залегке для нього покарання.

Оллі ходив із вітальні до кухні й із кухні до вітальні, носив склянки й стоси посуду та завантажував їх у посудомийну машину з таким завзяттям, яке Фред і уявити собі не міг. Коли посудомийка наповнилася, Оллі її запустив і взявся далі полоскати посуд, складаючи його в раковину для наступного миття. Фред заніс тарілки, які гості полишили в маленькій кімнаті, потім знайшов іще посуд на столі для пікніків на задвірку, куди деякі відвідувачі виходили покурити. Поки це все зрештою скінчилося, крізь їхній будинок устигло промайнути чоловік п’ятдесят чи шістдесят: усі, хто жив по сусідству, плюс доброзичливці з інших частин міста, не кажучи вже про отця Брікстона та всіляких його підручних (його групі [69], подумав тоді Фред) із церкви св. Антонія. Вони йшли та йшли — цей потік тужильників і витріщак.

Фред та Оллі мовчки займалися своїм прибиранням, кожен був занурений у власні думки й у власне горе. Поприймавши протягом кількох годин співчуття (і, заради правди, навіть слова цілковитих незнайомців були сердечні), вони вже були не в змозі втішати один одного. Може, то було дивно. Може, сумно. Може, у літературі це назвали б іронією. Фред був надто втомлений і пригнічений, щоб про це міркувати.

Протягом усього дійства мати мертвого хлопчика сиділа на дивані у свої найкращій вихідній шовковій сукні, звівши коліна разом й обхопивши долонями товсті плечі, наче їй було холодно. Вона не вимовила ні слова відтоді, як нарешті пішли останні за цей вечір гості (тобто стара місіс Ґібсон із сусіднього будинку, яка очікувано трималась до останку).

«От тепер їй можна йти, тепер уже запаслася плітками», — сказала Арлін Пітерсон чоловікові, коли замкнула вхідні двері й похилилася на одвірок своїм масивним тілом.

Коли попередник отця Брікстона їх одружував, Арлін Келлі була худенькою подобою в білому мереживі. Вона ще лишалася стрункою та красивою після того, як народила Оллі, але то було сімнадцять років тому. Вона почала набирати вагу після народження Френка й тепер стояла на межі ожиріння… хоч для Фреда вона ще досі була гарна, тож йому забракло духу дослухатися до поради лікаря Конноллі, яку він дав на останньому огляді: «Тобі, Фреде, ще років п’ятдесят світить, якщо ти не впадеш десь із даху чи не скочиш перед вантажів­кою.