Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

собі шлунок тією капустою і гнилою картоплею, що нам дають на обід. Він обіцяв віддавати нам усю тюремну страву і тюремний хліб, бо вони, мовляв, його не цікавлять. Діліться, каже, поміж себе або міняйтеся по черзі. І, знаєте, такий був панський песик, що навіть не хотів сідати на парашу, а чекав другого дня, щоб на прогулянці зробити це у вбиральні. Це розпещене створіння принесло з собою навіть туалетний папір. Ми йому сказали, що нам плювати на ту його порцію, і терпіли день, другий, третій. Лапіга жер шинку, мастив хліб маслом, лупив яйця, словом жив як у Бога за пазухою. Курив сигарети і не хотів навіть дати комусь бодай раз затягтися. Вам, мовляв, заборонено курити, і коли б наглядач побачив це, то йому, мовляв, нагоріло б. Так ми терпіли три дні. А четвертого дня вночі з ним і порахувалися. Вранці скнара прокидається, — а я вам забув сказати, що він завжди вранці, вдень і ввечері перед тим, як напхатися, молився. Довго молився. Отже, й тепер помолився і давай нишпорити у своїх мішках під нарами. Мішки лежали на місці, але були сплющені і зморщені, як висушена слива. Бідолаха почав репетувати, що його обікрали, що там залишився тільки туалетний папір. Спочатку він думав, що ми жартуємо, просто все сховали кудись. І каже нам, та ще й так весело: «Гей, ви, баламути, ви ж однак мені все повернете, але ніде правди діти, вдалася вам ця штука».

Серед нас був один з Лібні, ось він і каже: «Знаєте що, дядьку, ви з головою накрийтеся рядном і рахуйте до десяти, а потім вигляньте і подивіться до тих своїх ранців». Скупердяй накрився, як слухняний хлопчина, і рахує: «Один, два, три...» А лібеньчанин йому знову: «Не так швидко, не так швидко, лічіть повільніше». А той під рядном і справді почав рахувати прокволом з перервами: «Один... два... три...» Як відрахував до десяти, зліз із нар, заглянув у мішки та як зарепетує: «Ісусе Христе, люди добрі! Таж вони порожні, як і були!» Треба було бачити його дурну пику! Ми всі мало не луснули зо сміху. А лібеньчанин каже: «Ану, спробуйте ще раз!» І хоч вірте, хоч ні — мурмило так з усього того отетерів, що спробував ще раз, але, знову не знайшовши у мішках нічого, крім клозетного паперу, почав садити в двері і горлати: «Мене обікрали, мене пограбували! Рятуйте! Відчиніть! Ради Бога, відчиніть!» У тій хвилині до камери злетілися охоронці, покликали штабного наглядача і фельдфебеля Ржепу. Ми всі в один голос кажемо, що він з глузду з’їхав. Вчора до пізньої ночі жер, аж поки все ум’яв. А той тільки плаче і безперестанку своє торочить: «Бодай крихти повинні б лишитися!» Почали наглядачі шукати крихти, але так і не знайшли, бо й ми ж не ликом шиті: те, що самі не зжерли, послали поштою на мотузці на другий поверх. Так нам нічого й не змогли довести, хоч той прицуцуватий йолоп без упину повторював: «Таж крихти повинні десь бути». Цілий день він нічого не жер, а приглядався, хто що їсть і чи не курить. А на другий день спочатку не торкався тюремної їжі. Але вже таки ввечері наминав собі на здоров’я і капусту, і гнилу картоплю, аж за вухами лящало. Тільки що не молився, як уперше, коли брався до шинки і яєць. Потім одному з нас поталанило дістати з волі тютюнцю, і ось тоді він уперше з нами заговорив, мовляв, дайте хоч разок затягнутися, але ми йому дідька лисого дали.

— А я все боявся, що ви йому врешті-решт таки дали покурити, — сказав Швейк, — ви б цим зіпсували усе оповідання. Таке благородство буває лише в романах, але в гарнізонній тюрмі в тих умовах зробити це — означало б не мати в макітрі й ложки розуму.

— А ви його не висповідали потемки? — почувся чийсь голос.

— Ні, про це забули.

Розпочалися тихі дебати, чи варто було його на додаток ще й віддухопелити. Більшість була «за».

Розмови помалу вщухали. Арештанти засинали, шкреблися під пахвами, чухали груди, живіт — там, де в білизні найбільше водяться воші. Засинали, натягаючи завошивлені рядна на голову, щоб не заважало світло гасової лампи.

О восьмій годині ранку Швейка викликали і наказали йти до канцелярії.

— З лівого боку біля дверей канцелярії є плювальниця, туди кидають недопалки, — повчав Швейка один із в’язнів. — А на другому поверсі ти теж ітимеш повз плювальницю. Замітають коридори аж о дев’ятій, отже, мабуть, і там дещо буде.

Але Швейк не виправдав їхні надії. У шістнадцяту він більше не повернувся. Дев’ятнадцять підштанків з приводу цього робили найрізноманітніші припущення.

Один веснянкуватий ополченець із найбуйнішою фантазією поширив версію, ніби Швейк застрелив свого капітана і його сьогодні повели на Мотольський плац на страту.

ШВЕЙК ДЕНЩИКОМ У ФЕЛЬДКУРАТА

І

І знову починається Швейкова одіссея під почесним ескортом двох вояків з багнетами, які мали припровадити його до фельдкурата.

Конвоїри взаємно доповнювали один одного. Перший з них був сухорлявий довгань, другий — маленький і гладкий. Довгань кульгав на праву ногу, коротун — на ліву. Обидва служили в тилу, бо ще перед війною вони були цілком звільнені від військової служби.

Вони поважно йшли повз тротуар, інколи скоса позираючи на Швейка. Той ішов поміж ними і козиряв направо і наліво. Його цивільний одяг загубився на складі гарнізонної тюрми разом з військовим кашкетом, в якому він пішов до армії. Отож при звільненні з тюрми йому видали стару військову уніформу, власність якогось череваня, на цілу голову вищого за Швейка. У штани, в які він убрався, могли б улізти три Швейки. Незчисленні складки від ніг і мало не до шиї, куди сягали штани, мимохіть збуджували подив перехожих. Величезний, полатаний на ліктях, брудний і заяложений кітель теліпався на ньому, як на городньому опудалі. Штани висіли на Швейкові, мов на клоуні в цирку. Військовий кашкет, який в гарнізонній тюрмі йому теж перемінили, з’їхав аж на вуха.

На посмішки глядачів Швейк відповідав лагідним усміхом і теплим поглядом своїх добрих очей.

Так ішли вони до Карліна, де мешкав фельдкурат.

Першим заговорив до Швейка маленький товстун. Вони саме були на Малій Страні під портиком.

— Ти звідкіля? — спитав куценький товстун.

— З Праги.

—