Читати книгу - "Діалоги"

тут справляють. Купаються, можеш сказати, у насолодах, але не піде їм це на добро, бо ж не добру радіють.

XII

«Так, — скажеш, — погано їм буде, багато ж бо траплятиметься такого, що скаламучуватиме їхній дух, а суперечливі думки непокоїтимуть душу». — Погоджуюся, так воно й буде, а проте й ті дурні, хоч які вже безголові та й не без докорів сумління, отримують чималі насолоди; маємо, однак, визнати, що справжні страждання навідають їх не раніше, аніж здоровий глузд, і що вони, як і більшість людей, дуріють веселою дурістю, а їхній шал — у їхньому реготі{86}. А от у мудрих, навпаки, насолоди скромні, помірковані, якісь наче мляві, стримані й ледь помітні; приходять не на запрошення — самі з’являються, тож і приймають їх без почестей, не з розкритими обіймами, а просто домішують їх до життя, як ото поважні справи чергують із жартами.

Тому-то годі поєднувати непоєднальне — насолоду з чеснотою змішувати: цією помилкою хіба що останнім негідникам догоджаємо. Бо ж той, хто, не вилазить із насолод, не просихає від вина, гикає і блює, хто й не мислить свого життя без насолод, — вірить, що живе доброчесно (не раз бо чув, що насолода невіддільна від чесноти); от і хизується своїми пороками, видаючи їх за мудрість, хоч мав би й не показуватися з ними на світло денне.

Тож не від Епікура те спонукання до розкошів: з головою поринувши в пороки, квапляться приховати їх під плащем філософії і юрмами збігаються туди, де чують похвалу насолоді. Навіть гадки не мають, якою є в Епікура та насолода (такою, принаймні, сприймаю її, клянусь Гераклом) — чистою, тверезою{87}; налітають, як мухи на мед, на саме її ім’я, прикривають і виправдують ним свої розпусні забаганки. Так вони втрачають те одне серед стількох своїх зол, єдине благо — сором за свої хиби. Прославляють те, за що колись червоніли, пороками — похваляються. Збивається на манівці й молодь, бо ганебні лінощі стають чимось почесним. Ось чому таким згубним є вихваляння насолоди: шляхетні настанови наче ховаються кудись, а що слугує зіпсуттю — випірнає.

XIII

Сам я тримаюсь такої думки (хай наші приятелі й не поділятимуть її), що вчення Епікура святе й правильне, а якщо приглянешся ближче, то наче й суворе{88}: насолоду він зводить до вкрай незначного, дрібного задоволення: який закон приписуємо чесноті, таким же він обмежує й насолоду — велить їй коритися природі. А чого достатньо для природи — замало для насолоди.

Що ж тоді? Кожен, хто вважає щастям сонливу бездіяльність і почергове задоволення то своєї хіті, то черева, шукає у когось поважного виправдання своєї негідної поведінки; зваблений самою назвою, знаходить його, а знайшовши — йде не за тією насолодою, про яку йому тут говорять, а за тією, яку з собою приніс. От і достосовує свої пороки до філософських засад, і вже не потурає їм, ховаючись та боязко озираючись, а навпаки, — розкошує ними відверто. Тож не скажу, як це стверджує більшість із наших, що школа Епікура — наставниця усіляких бридот. Радше так: її зле протлумачено й кривдно зневажено. А хто ж, як не посвячені, можуть це знати напевно? До того ж саме її чоло дає місце для всіляких вигадок та викликає погані підозріння. Це так, мовби хоробрий муж одягнув жіночу столу: ані соромливість не порушена, ані мужність не ущерблена, не виставлене й тіло для хітливих поглядів, а в руці — тимпан. Годився б тут поважніший чільний титул, щоб самим написом закликав дух до високого, ну а той, який є тепер, хіба що пороки приваблює.

Всяк, хто тягнеться до чесноти, подає зразок благородної природи. Хто ж хилиться до насолод, той видається млявим, наче надломленим виродженцем, а не мужем; він і сповзатиме до чогось найгидкішого, хіба що хтось навчить його розрізняти насолоди: котрі з них — у межах природних потреб, а котрі — й меж не відають і тягнуть людину за собою у прірву: що насиченіші — то ненаситніші вони.

Та дарма! Тільки б чеснота вела перед — безпечним буде кожен крок! Надмірність у насолоді — шкодить, а щодо чесноти, то надміру тут не варто боятися, бо в ній самій — міра. Благом не може бути щось таке, що страждає від свого розміру. А ще: на долю вам випала розумна природа, а що може бути кращим, аніж розум? А втім, якщо вам до вподоби ця пара, якщо вам подобається йти з нею до щасливого життя, то хай уже чеснота йде попереду, а насолода — за нею і ластиться до нашого тіла, й обходить його, як та тінь. Але ту найвеличнішу постать, чесноту, — віддавати для прислуги насолоді?.. До того опуститися може хіба що нікчемний, ні на що велике не здатний спромогтися дух.

XIV

Отож, хай чеснота йде попереду, вона хай несе знамена. А з насолодою якось ми впораємось — будемо керувати нею, поскромнювати її. Вона може щось у нас випрошувати, але ніколи — вимагати. Хто ж попустить віжки насолоді — позбудеться і того, й того: втратить чесноту, але й насолоди не втримає, бо, раз уже дали їй волю, то не вони володітимуть нею, а вона — ними. Від нестачі її страждатимуть, від надміру — задихатимуться; будуть нещасні, якщо вона їх покине, а ще нещасніші — якщо на них навалиться. Як ті, на кого налетіла буря у Сиртському{89} морі: то на скелі їх кидає, то у вирі опиняються.

А все це — від непоміркованості й сліпої жаги. Небезпечним є успіх для того, хто замість до чогось доброго — до злого поривається. Як із великим трудом і небезпекою впольовуючи хижаків, не з меншою небезпекою й володіємо ними (часто зажирають своїх господарів), так і великі насолоди — великими бідами обертаються: здобувши їх — їхньою здобиччю стаємо. І що більше тих насолод, що сильніші вони, то мізернішим слугою численніших панів стає той, кого юрба називає щасливим.

Хочу ще трохи затриматись серед образів полювання. Як для ловця немає нічого милішого, аніж, вистежуючи лігвища, ловити петлею хижаків або дрімучі яри собаками брати в облогу{90}, щоб не загубити сліду, і заради цього нехтує важливішими справами, — так само той, хто полює за насолодою, занедбує і втрачає геть усе, а передусім — свободу: нею він оплачує задоволення свого черева, от