Читати книгу - "Морські пригоди «Зоряного мандрівника»"

нас нема. До того ж те, про що вони просять, зовсім не є безчестям для її величності, а навпаки – шляхетний і звитяжний вчинок. І якщо королева не боїться спіткати чаклуна, то перечити я не буду.

Позаяк ніхто не пам’ятав, щоб Рипічип коли-небудь чогось боявся, то він виголосив цю промову без будь-якої ніяковості. Та хлопчики, яким нерідко траплялося боятися, сильно зашарілися. А втім їм довелося визнати, що мишачий король має рацію.

– Хай так, – оголосив Каспіан, звертаючись до невидимих співрозмовників. – Ми згодні на ваші умови.

Під радісні вигуки невидимок ватаг запросив нарнійців повечеряти та переночувати. «Просимо до нас! Ласкаво просимо! Ми й самі повечеряти не проти!» – підхопила решта голосів.

Юстас був беззаперечно проти. Та Люсі сказала:

– Я переконана, що вони не кривлять серцем. Вони зовсім не такі.

Супроводжені оглушним тупотінням невидимок, мандрівники попрямували в дім.

Розділ 10

Чаклунська книга

Невидимки влаштували для гостей по-справжньому королівський банкет. А найзабавнішим було спостерігати, як вони подавали на стіл. Ви, мабуть, гадаєте, що, коли невидимка несе тарілку в невидимих руках, вона просто пливе собі в повітрі від дверей і до стола. Овва! Тарілки й таці пересувалися якимись стрибками, спочатку підплигували майже до стелі, а потім падали додолу, зависаючи в повітрі над підлогою. До речі, якщо в тарілці був суп, результат міг бути досить невеселим.

– Щось мене ці хлопці непокоять, – пошепки зізнався Едмунду Юстас. – Слухай, а що як вони ніякі не люди, а щось на зразок великих стрибунців чи жабенят?

– Схоже на те, – також пошепки визнав Едмунд. – Та Люсі на стрибунців краще й не натякай. Вона не дуже прихильно ставиться до комах. Особливо великих…

Вечеря вдалася на славу, коли не зважати на те, що невидимки без розбору частували їх стравами то солоними, то солодкими та будь-що намагалися підтримувати застільну бесіду. Суть такої бесіди зводилася до фраз, з якими просто неможливо було не погодитися, наприклад: «Коли зголоднів – саме час перехопити чогось їстівного…», або «Якщо надворі вечоріє, то, мабуть, вечір настає…», чи «Отже, ви прибули до нас морем, а море, воно, звісно, не суходіл – море, воно значно бурхливіше й мокріше…» Зрозуміла річ, усе їхнє красномовство Люсі пропускала повз вуха, а, примруживши очі, вдивлялася в темні сходи в коридорі й гадала, що чекає на неї завтра там, нагорі? А взагалі-то вечеря всім сподобалася: тут був і запашний грибний суп, і відварні курчата, і свіжозапечена шинка, а на додачу аґрус, порічки, м’які сири, вершки, молоко і мед – та не простий мед, а той напій, яким здавна частувалися відважні лицарі. Усім давній напій прийшовся до смаку, ось тільки Юстас шкодував, що випив зайвого.

Наступного ранку Люсі прокинулася з таким відчуттям, ніби їй належало чи то складати іспит, чи то відвідувати зубного лікаря. А ранок видався напрочуд гарним: біля відчиненого віконця весело гули бджоли, а зелений моріжок надворі нагадував рідну Англію. Люсі підхопилася, швидко вдяглася і сіла до столу з усіма, мов нічого не мало статися та й статися не могло. Потім почувся голос верховного невидимки, який розповів їй, що та як робити. Вислухавши його, вона без зайвих слів підвелася, у дверях помахала всім рукою і, уже не озираючись, попрямувала до сходів.

На щастя, сходи освітлювалися, бо край першого прольоту виявилося віконце. Коли Люсі опинилася на сходовому майданчику, вона почула внизу, у передпокої, старовинний, як то кажуть, «дідусів» годинник. Та, коли вона повернула ліворуч і пішла далі сходами, цокання завмерло. Вона подолала сходинки і побачила попереду довгий коридор із вікном у дальньому кінці – вочевидь, він тягнувся вздовж усього будинку. Стіни було оббито різьбленими дерев’яними панелями, а підлогу заслано килимовою доріжкою. З обох боків у коридор прочинялися незчисленні двері. Люсі постояла нерухомо, прислуховуючись, намагаючись хоч що-небудь почути, та не почула нічого: ані мишачого вовтузіння, ані дзижчання, ані шурхотіння віконної занавіски – нічого, окрім калатання власного серця.

– Останні двері ліворуч, – нагадала Люсі сама собі.

Це ж треба – саме останні… аби до них дістатися, доведеться пройти повз усі. А за якимись із них може ховатися сам чарівник. Чи то чатує на неї, чи то спить, чи то видимий, чи то невидимий, чи живий, а може, й того… мертвий.

Та довго гадати й розгадувати, що тут і до чого, було ні до чого. І вона рушила далі. Ноги її втопали у ворсистому килимі, тому навіть своїх кроків вона не чула.

«Поки що боятися мені нічого», – подумки вмовляла себе Люсі.

Справді, в осяяному сонцем коридорі все було тихо, коли б не сказати занадто тихо. Мабуть, було б іще спокійніше, якби на дверях не було отих незрозумілих червоних позначок із хитро переплетених візерунків, які обов’язково мали щось означати, а може, й про щось попереджати. Та й на стінах краще б не було отих масок. Сказати, що вони були зовсім, зовсім уже потворні – не скажеш. Але від тих темних дірочок замість очей одразу ж робилося моторошно. І варто було дати волю уяві, здавалося, ніби тільки-но відвернешся, як вони роблять тобі гримаси. Проминувши десь шості двері, Люсі вперше по-справжньому злякалася. На якусь мить їй здалося, що просто зі стіни зненацька випірнула нахабна пика з цапиною бородою і скривила їй гримасу. Вона аж заклякла, але таки змусила себе придивитися до стіни. Ніякої пики, звісно, огляд не виявив, а виявив невелике округле дзеркало завбільшки з її власне обличчя, до якого зверху було причеплене пасмо волосся, а знизу – цапина борода; тож, коли дзеркало впадало тобі в око, здавалося, ніби усе те виросло в тебе.

«Виходить, краєм ока я помітила власне віддзеркалення, – заспокоїла себе Люсі, – тільки й усього. Нічого лячного в тому нема».

Проте власне обличчя з бородою та пасмом жорсткого волосся їй дуже не сподобалося. Із тими думками вона й рушила далі. (Зі свого боку, мушу визнати, що справжнє значення трюку з «бородатим дзеркалом» для мене, так само, як і для Люсі, залишилося невідомим із тієї простої причини, що я не чаклун.) Поки Люсі дійшла до останніх дверей ліворуч, вона встигла передумати багато чого: зокрема після милування своїм відображенням вона відзначила, що коридор став вужчим і довшим. Що ж, у будинку чаклуна таке могло трапитися.

Останні двері ліворуч були прочинені навстіж. Перед Люсі постала простора кімната з трьома великими вікнами, від підлоги до стелі всуціль заставлена книжками. Ніколи ще не доводилося Люсі