Читати книгу - "1984"

Йому здалося, що достеменно знає, як би почувався, сидячи у такій кімнаті, у кріслі біля вогню, тримаючи ноги на камінній решітці, з чайником на плиті, сам-один, цілковито впевнений у своїй безпеці, коли ніхто на тебе не дивиться, тебе не переслідує жоден голос, не лунає жодного звуку, крім співу чайника й дружнього цокання годинника.

— Тут немає телеекрана! — не стримавшись, прошепотів він.

— О, — сказав старий, — у мене ніколи не було таких речей. Вони надто дорогі. Та й вони мені ніколи не були потрібні. А зараз погляньте на отой великий розсувний стіл там у кутку. Хоча, звичайно, вам би довелося поставити нові шарніри, якби ви захотіли користуватися додатковою кришкою.

В іншому кутку була невеличка книжкова поличка, і Вінстон підійшов ближче, щоб краще її роздивитися. На ній не було нічого, крім макулатури. Полювання на книжки та їхнє знищення у кварталах пролів відбувалося з не меншою активністю, аніж деінде. Навряд чи десь в Океанії існує бодай один примірник книжки, надрукованої раніше, ніж у 1960 році. Старий, все ще тримаючи в руках лампу, стояв перед картиною в рамі з палісандрового дерева, яка висіла напроти ліжка з іншого боку від каміна.

— До речі, якщо вас раптом цікавлять старовинні гравюри... — невпевнено почав він.

Вінстон підійшов подивитися на картину. Вона була вигравіювана на металі і зображувала овальну будівлю з прямокутними вікнами й невеличкою башточкою попереду. Будівля була обнесена огорожею, а позаду височіло щось подібне до статуї. Вінстон розглядав її кілька хвилин. Будинок здався йому дуже знайомим, хоча він не пригадував статуї.

— Рама прикріплена до стіни, — сказав старий, — але, якщо хочете, я можу її зняти.

— Я знаю цей будинок, — нарешті сказав Вінстон. — Його зруйнували. Він стояв посередині вулиці біля Палацу Правосуддя.

— Правильно. Він був за Судом. Ех, його розбомбили багато років тому. Колись це була церква. Називалася храмом Святого Климента Данського. — Він вибачливо усміхнувся, ніби сказав щось кумедне, і додав: — «Помаранчі та лимони, — Сент-Климента кажуть дзвони».

— Що це? — запитав Вінстон.

— Коли я був малим, у нас був такий віршик. Як там далі, не пам’ятаю, але знаю, як він закінчується: «Запалю я свічку — час тобі у ліжко. А візьму в руку ножа — прощавай твоя душа». Це був ніби танок. Діти тримали руки вгорі, щоб проходити під ними, а коли доходили до «А візьму ножа — прощавай твоя душа», їхні руки опускалися й хапали тебе. Там повторювалися назви церков. У тому віршику називалися усі лондонські церкви — я маю на увазі, всі головні церкви.

Вінстон замислився, до якого сторіччя належала церква. Завжди було важко визначити вік якоїсь лондонської споруди. Усі ті, що були великими й виглядали новими, автоматично оголошувалися збудованими після Революції, тоді як старіші приписувалися туманному періодові, що називався середніми віками. Вважалося, що століття капіталізму не залишили по собі нічого цінного. Вивчати історію за архітектурою було так само безглуздо, як і за книжками. Статуї, написи, меморіальні дошки, назви вулиць — усе, що могло відкинути світло на минуле, систематично змінювалося.

— Я не знав, що це була церква, — сказав Вінстон.

— Їх чимало залишилося, — сказав старий, — хоч тепер вони пристосовані для інших потреб. Але як же звучав той віршик? О, згадав!

«Помаранчі і лимони, Сент-Климента кажуть дзвони, Віддавай три фартинги, кажуть дзвони Сент-Мартіна».

Це те, що я можу пригадати. Фартинг був дрібною мідною монетою, схожою на один цент.

— А де була церква Сент-Мартіна? — запитав Вінстон.

— Церква Сен-Мартіна? Вона ще й досі стоїть[18]. На майдані Вікторії, біля картинної галереї. Будівля з трикутним портиком, високими сходами і колонами попереду.

Вінстон добре знав те місце. У тій будівлі був музей, в якому проходили всілякі пропагандистські виставки — моделей ракет, плавучих фортець, воскові панорами, що ілюстрували звірства ворогів і таке інше.

— Її називали церквою Святого Мартіна-на-Полях, додав старий, — хоч я й не пригадую жодних полів у тому районі.

Вінстон не купив картини. Вона могла б викликати ще більші підозри, аніж скляне прес-пап’є, і її неможливо було віднести додому, не вийнявши з рами. Але він затримався ще на кілька хвилин, розмовляючи зі старим крамарем, чиє прізвище, як він дізнався, було не Вікс, як написано на вивісці над крамницею, а Чаррінгтон. З’ясувалося, Містер Чаррінгтон був удівець, йому було шістдесят три роки і він тримав цю крамницю вже тридцять років. Він не раз думав змінити прізвище над вітриною, але так ніколи й не зібрався цього зробити. Увесь час, поки вони розмовляли, у Вінстоновій голові крутився уривок віршика. «Помаранчі і лимони, Сент-Климента кажуть дзвони, віддай мені три фартинги, кажуть дзвони Сент-Мартіна!» Смішно, але коли він подумки їх повторював, йому здавалося, ніби він і справді чує дзвони, дзвони втраченого Лондона, які ще й досі десь існували, приховані й забуті. Він чув, як звуки линуть від однієї примарної дзвіниці до іншої. Хоча, наскільки міг пригадати, він ніколи у своєму житті не чув, як лунають церковні дзвони.

Він залишив містера Чаррінгтона і спустився сходами один, щоб старий не побачив, як він, перш ніж вийти за двері, пильно оглядає вулицю. Він уже вирішив, що нескоро знову ризикне відвідати цю крамницю — скажімо, лише за місяць. Навряд чи це буде небезпечнішим, аніж пропустити якийсь вечір у Центрі. Набагато більшою дурницею було повернутися сюди після купівлі щоденника, не знаючи, чи можна довіряти власникові крамниці. Та менше з тим!

Так, подумав він знову, він сюди повернеться. Він купить інші чудові рештки минулого, які тут залишилися. Купить гравюру церкви Святого Климента Данського, вийме її з рами й принесе додому, заховавши під комбінезоном. Він примусить містера Чаррінгтона пригадати решту вірша. На мить у його свідомості навіть знову промайнула божевільна думка винайняти кімнату нагорі крамниці. Він так нею захопився, що секунд на п’ять забув про всяку обережність і вийшов на вулицю, не виглянувши попередньо у вікно. Він навіть почав мугикати імпровізовану мелодію:

«Помаранчі і лимони, Сент-Климента кажуть дзвони, Віддавай три фартинги, кажуть...»

Несподівано його серце заціпеніло, а всередині все похололо. За десять метрів йому назустріч хідником ішов хтось у синьому комбінезоні. Це була та сама чорнява дівчина з Департаменту Художньої Літератури. Світло було слабке, але він легко її упізнав. Вона подивилася йому прямо у вічі, а