Читати книгу - "Скандинавська міфологія"

здавалося, її може здути вітром. Так, вона була з велетнів, але не надто вищою від Тора. На її старій голові виднілося рідке й тонке волосся. Тор задумався, скільки ж цій жінці років. Вона здавалася старішою за всіх, кого він зустрічав. Тор не хотів зробити їй боляче.

Вони стали одне навпроти одного. Переможцем мав бути визнаний той, хто першим повалить суперника на землю. Тор штовхав стару і смикав, пробував зрушити її з місця, перекинути, звалити, але все марно — вона була неначе витесана з каменю. Весь цей час стара не зводила з нього погляду своїх безбарвних старечих очей і не казала ні слова.

А потім вона потягнулася і легенько торкнулась ноги Тора. Він відчув, як нога слабшає від її дотику і спробував відштовхнути стару, але вона обхопила його руками і потягла вниз, на землю. Тор опирався з усіх сил, але це нічого не дало, і вже згодом його поставили на одне коліно…

— Годі! — гукнув Утґарда-Локі. — Ми побачили достатньо, великий Торе. Ти не можеш побороти навіть мою стару прийомну матір. Не думаю, що після такого мої люди захочуть із тобою змагатись.

Тор поглянув на Локі, а тоді вони обидва подивились на Тьяльві. Трійця сіла біля великого вогнища, і велетні гостинно їх прийняли — їжа була смачною, а вино не таке солоне, як мед із величезного рога, — але всі троє говорили менше, аніж під час будь-якого іншого бенкету.

Мандрівники мовчали і почувались ніяково, принижені власною поразкою.

Вони залишили фортецю Утґарда на світанні, а проводжав їх сам король Утґарда-Локі.

— Ну, що? — запитав Утґарда-Локі. — Сподобалося вам у нас?

Вони поглянули на нього похмуро.

— Не дуже, — відповів Тор. — Я завжди пишався своєю силою, а тепер почуваюсь нікчемою, пустим місцем.

— Я думав, що вмію швидко бігати, — зітхнув Тьяльві.

— А мене ніколи не перемагали в їді на швидкість, — докинув Локі.

Вони вийшли крізь браму, яка позначала межі твердині Утґарда-Локі.

— Насправді, — мовив велетень, — ви не нікчеми. І не пусте місце. Чесно кажучи, якби минулого вечора я знав те, що знаю зараз, то нізащо не запросив би вас до свого дому, і я простежу, щоб вас нізащо не пустили вдруге. Бачите, я обманув вас, усіх вас, ілюзіями.

Мандрівники поглянули на велетня, який посміхався до них, дивлячись згори вниз.

— Пам’ятаєте Скріміра? — запитав він.

— Гіганта Скріміра? Звичайно.

— Цим гігантом був я. Я використав ілюзію, щоб зробитися велетенським і змінити свою подобу. Сумку з провіантом я зав’язав незламний залізним дротом, який можна було розв’язати лише магією. Коли я прикидався сплячим, а ти бив мене своїм молотом, Торе, я знав, що навіть найменший із твоїх ударів означив би для мене смерть. Тому, скориставшись магією, я взяв гору і поклав її, невидиму, між твоїм молотом і своєю головою. Поглянь он туди.

Вдалині виднілася гора у формі сідла, в якій зяяли заглибини: три квадратні долини, остання з яких була найбільшою.

— Це гора, якою я скористався, — пояснив Утґарда-Локі. — Долини — це сліди від твоїх ударів.

Тор промовчав, але його вуста зробилися тонкими, ніздрі роздулися, а червона борода стала сторч.

— Розкажи про минулий вечір у замку, — попросив Локі. — Це теж була ілюзія?

— Звичайно. Ти коли-небудь бачив, як вогонь пожежі спускається долиною, випалюючи все на своєму шляху? Думаєш, що вмієш швидко їсти? Ти ніколи не зможеш їсти так швидко, як Логі, бо Логі — це втілення вогню, і він поглинув дерев’яне корито з їжею, спаливши їх. Я ще не бачив, щоб хтось їв так швидко, як ти.

В зелених очах Локі спалахнули гнів і водночас захоплення, адже він настільки ж любив гарні фокуси, наскільки й ненавидів, коли його обдурювали.

Потім Утґарда-Локі повернувся до Тьяльві.

— Як швидко ти думаєш, хлопче? — запитав він. — Швидше, ніж бігаєш?

— Звісно, — відповів Тьяльві. — Я думаю швидше за будь-що.

— Саме тому ти змагався в бігу з Хугі, тобто думкою. Не має значення, як швидко ти біг, — хоча жоден з нас не бачив іще, щоб хтось бігав швидше за тебе, Тьяльві, — бо навіть ти не можеш випередити думку.

Тьяльві не відповів. Він хотів сказати щось, заперечити чи запитати, коли Тор промовив низьким, як гуркіт грому, голосом, що відбився луною від далекої гірської вершини:

— А я? Що я насправді зробив минулої ночі?

Утґарда-Локі більше не посміхався.

— Чудо, — відповів він. — Ти зробив неможливе. Ти не усвідомлював цього, але кінець рога був занурений у найглибшу з глибин моря. Ти випив стільки, що понизив рівень океану і створив припливи та відпливи. Через тебе, Торе, морська вода буде прибувати й убувати до скону віків. Я був радий, що ти не зробив четвертий ковток, а то міг би осушити весь океан.

— Кішка, яку ти намагався підняти, була зовсім не кішкою, — вів далі він. — Це був Йормунґанд, змій Мідґарда — змій, що обвиває світ. Підняти змія Мідґарда неможливо, але тобі це вдалося, і ти навіть зрушив один із його витків, коли відірвав лапу кішки від землі. Пам’ятаєте шум, який ви чули? Це був звук руху землі.

— А стара жінка? — запитав Тор. — Твоя колишня нянька? Ким вона була насправді? — Його голос звучав дуже м’яко, але рука звично охопила знайоме руків’я молота.

— Це була Еллі, тобто старість. Ніхто не може побороти старість, бо зрештою вона забирає всіх і кожного, робить нас дедалі слабшими, доки не стулить наші очі назавжди. Всіх і кожного, окрім тебе, Торе. Ти вступив у двобій зі старістю, і нас здивувало, що ти зміг встояти, і навіть, коли вона здолала тебе, ти припав лише на одне коліно. Ми ще не бачили нічого подібного до минулого вечора, Торе. Ніколи.

— А тепер, побачивши, на що ти здатен, ми зрозуміли, яким дурними були, коли дозволили тобі потрапити в Утґард. Я збираюся захистити свою фортецю на майбутнє, і найкраще буде зробити так, щоб ви ніколи не знайшли Утґард, ніколи його більше не побачили, і щоб незалежно від того, що станеться далі, ніхто з вас не міг сюди повернутись.

Тор підняв свій молот високо над головою, але Утґарда-Локі зник, перш ніж він зміг завдати удару.

— Погляньте, — мовив Тьяльві.

Фортеця зникла. Ні від твердині Утґарда-Локі, ні від землі, на якій вона стояла, не залишилося і сліду. Тепер трійко мандрівників стояли на пустельній рівнині, де не було жодних ознак життя.

— Ходімо додому, — сказав Локі. А тоді додав: — Це була гарна робота. Ілюзії