Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

таке. А коли тобі про те розповідають, не віриш.

— Щось у цьому є, — погодився відьмак. — Але є й різниця. Від ниркових болів розум не оберігає. Але й не лікує.

— Кохання насміхається з розуму. І в тому його привабливість і краса.

— Скоріше, дурість.

Вона встала, підійшла до нього, знімаючи рукавички. Очі її були темними й глибокими під заслоною вій. Пахла вона амброю, трояндами, бібліотечним пилом, зотлілим папером, суриком і друкарською фарбою, горіховими чорнилами, стрихніном, яким намагалися труїти бібліотечних мишей. Запах той мав дуже мало спільного з афродизіаком. Тим дивнішим було, що він діяв.

— Не віриш, — сказала вона зміненим голосом, — у раптовий імпульс? У різкий потяг? У зіткнення болідів, що летять колізіонними траекторіями? Не віриш у катаклізм?

Вона витягнула руку й торкнулася його плеча. Він торкнувся її плечей. Обличчя ще зближалися повільно, чуйно й з напругою, губи поєдналися також обережно й легенько, наче боячись сполохати якусь дуже лякливу істотку.

А потім боліди зіткнулися й дійшло до катаклізму.

Вони впали на стос фоліантів, і ті роз’їхалися під їхньою вагою на всі боки. Ґеральт устромив ніс у декольте Фрінгілли, обійняв її сильно й підхопив під коліно. Підтягти сукню вище від талії йому заважали всілякі книжки, зокрема сповнені майстерних ініціалів та ілюмінацій «Життя пророків», а також «De haemorrhoidibus», цікавий, хоча й контраверсійний медичний трактат. Відьмак відіпхнув волюмини вбік, нетерпляче шарпнув сукню. Фрінгілла охоче підвела стегна.

Щось ткнулося їй у плече. Вона повернула голову. «Наука мистецтв, прийнятих для жінок». Швидко, аби не спокушати лиха, вона глянула в протилежний бік. «Про води гарячі сірчані». І справді, ставало щоразу гарячіше. Кутиком ока вона бачила фронтопис розгорнутої книжки, на якій спочивала її голова. «Уваги про смерть неминучу». «Ще краще», — подумала.

Відьмак змагався з її трусиками. Вона знову підняла стегна, але цього разу ледь-ледь, щоб виглядало як випадковий рух, а не допомога. Не знала його, не відала, як реагує на жінок. Чи не вважає кращими тих, що вдають, начебто нічого вони не знають, за тих, що знають, чого хочуть. І чи не сходить нанівець його бажання, коли трусики стягаються важко.

Утім, відьмак не виказував жодних симптомів зменшення бажання. Навіть навпаки. Бачачи, що саме час, Фрінгілла з ентузіазмом широко розвела ноги, перекинувши стос розкладених книжок і фасцикулів, що зсунулися на них, наче лавина. Оправлене в тиснену шкіру «Право іпотечне» вперлося їй у сідницю, а оздоблений латунними застібками «Codex diplomaticus» — у зап’ясток Ґеральта. Ґеральт миттєво оцінив і використав ситуацію: розмістив товстелезне томисько там, де треба. Фрінгілла писнула, бо окуття було холодним. Але тільки на мить.

Голосно зітхнула, відпустила волосся відьмака, розкинула руки й пообіч ухопилася за книжки: лівою рукою — за «Геометричні креслення», правою — за «Замітки про гадів і плазунів». Ґеральт, який тримав її за стегна, мимовільним копняком повалив іще одну купу томів, але був занадто зайнятий, аби перейматися фоліантами, що на нього посунулися. Фрінгілла, спазматично охаючи, кидала голову по сторінках «Уваг про смерть»…

Книжки посувалися з шелестом, у ніс ліз запах старої пилюки.

Фрінгілла скрикнула. Відьмак того не чув, бо стегнами вона закрила йому вуха. Скинув із себе «Історію війн» та «Журнал усіх наук, для щасливого життя потрібний», що йому заважали. Нетерпляче змагаючись із ґудзиками й гачками верху сукні, він мандрував з півдня на північ, мимоволі читаючи написи на обкладинках, хребтах, фронтописах і титульних сторінках. Під талією Фрінгілли був «Селянин досконалий». Під її пахвами, неподалік від невеличкої грудки, що зухвало стирчала, — «Про солтисів незлагідних і норовливих». Під ліктем — «Економія, або Простий витяг, як творяться, розділяються й споживаються багатства».

«Уваги про смерть неминучу» прочитав він уже з губами на її шиї, а долонями — поблизу «Солтисів». Фрінгілла видала звук, який непросто було класифікувати: чи то крик, чи то стогін, чи то зітхання.

Полиці затремтіли, стосики книг затрусилися й посунулися, складаючись, наче скелі-останці під час раптового землетрусу. Фрінгілла крикнула. Гупнувши, упала зі стелажа біла ворона, перше видання «De larvis scenicis et figuris comicis», за ним — «Збірник команд загальних для верхової їзди», потягнувши за собою оздоблену красивими гравюрами «Геральдику» Яна з Аттре. Відьмак охнув, копняком напруженої ноги зваливши й інші томи. Фрінгілла крикнула ще раз, голосно й протягло, скинула підбором «Роздуми, або Медитації на всі дні всього року» — цікавий анонімний труд, який невідомо яким чином опинився на спині Ґеральта. Відьмак тремтів і читав над її плечем, довідавшись мимоволі, що «Уваги» написав доктор Альберт Рів, видала його Academia Cintrensis, а надрукував майстер-типограф Йоганн Фробен-молодший у другий рік панування короля Корбетта.

Тривала тиша, яку переривав лише шелест книг, що продовжували зсуватися, і сторінок, які перегорталися самі по собі.

«Що робити? — думала Фрінгілла, лінивим рухом долоні торкаючись боку Ґеральта й твердого кута “Роздумів про природу речей”». — Запропонувати? Чи чекати, поки запропонує він? Аби тільки не прийняв він мене за легковажну й нескромну…

Але що буде, якщо він таки не запропонує?»

— Ходімо й знайдімо десь якесь ліжко, — запропонував трохи хрипко відьмак. — Не годиться так ставитися до книжок.

* * *

«Знайшли ми тоді ліжко, — думав Ґеральт, пускаючи Плітку галопом парковою алеєю. — Знайшли ми ліжко в її кімнатах, у її спальні. Кохалися ми тоді, наче шаленці, жадібно, хтиво, пожадливо, наче після багатьох років целібату, наче про запас, наче так, якби целібат знову нам загрожував.

Говорили ми одне одному багато що. Говорили одне одному дуже тривіальні істини. Говорили ми одне одному дуже красиву брехню. Але брехня та, нехай і бувши брехнею, не була призначена, щоб обманювати».

Піднесений галопом, він скерував Плітку прямо на присипану снігом клумбу троянд і змусив кобилу до стрибка.

«Кохалися ми. І говорили. І брехня наша ставала все красивішою. І щоразу брехливішою».

Два місяці. Від листопада до Йуле.

Два місяці пожадливої, хтивої, різкої любові.

Підкови Плітки застукотіли по плитах двору палацу Боклер.

* * *

Він пройшов коридорами швидко й безшелесно. Ніхто його не бачив і не чув. Ні стража з алебардами, що вбивала нудьгу балаканиною й плітками, ні пажі й лакеї, які дрімали впівока. Навіть не здригнулося полум’я свічок, коли він проходив біля канделябрів.

Був поблизу від палацової кухні. Але не увійшов досередини, не приєднався до компанії, яка розправлялася з барильцями вина й чимось смаженим. Залишився в тіні, прислухаючись.

Говорила Ангулема:

— Це, сука, якесь закляте місце, увесь той Туссан. Якесь закляття висить над усією цією долиною. А вже над цим