Читати книгу - "Числа Харона"

185
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27 28 ... 65
Перейти на сторінку:
тому офіційний почастунок буде завтра.

— Справді, це ж іменини мого батька, — Попельський підніс чарку. — Дякую тобі, Білюсь! Ну, випиймо і замовимо останню карафку, бо офіціант ще подумає, що ми якісь фруні[34], а не круті хлопці зі Станіславова!

За півгодини обоє вийшли з ресторану. В їхніх шлунках хлюпотіло по чотири сотки горілки. Проте ця кількість більше вплинула на Зарембу, ніж на Попельського, тому Едвард заявив, що проведе колегу додому, але неодмінно через вулицю Лінде.

Діставшись туди, Попельський зупинився біля будинку номер 3. Вікна сучасної кам’яниці з невеличкими балконами були прочинені. Не треба було ні до чого прислухатися. З розчахнутого вікна на другому поверсі долинали жіночі зойки й стогони.

— Ого, то там хтось фест шпіцує! — засміяпвся Заремба.

Проте його другові було аж ніяк не смішно.

V

Тієї ночі Попельський не аналізував гебрайських написів, попри обіцянку Зарембі. Повернувшись додому, Едвард заснув міцним п’яним сном, перекресливши всі свої плани на розслідування й порушивши зумовлений епілепсією щоденний ритм, коли він засинав на світанку, а працював по обіді й уночі.

Прокинувшись о шостій ранку, він одразу з ніжністю подумав про кузину й служницю. Причиною такого припливу вдячності був кришталевий дзбанок, наповнений газованою водою, в якій плавали кружальця цитрини й листки м’яти. Напевне його поставила Ганна на прохання дбайливої Леокадії.

Припав вустами до дзбанка й випив майже половину. Потер пальцями чоло. Похмілля нагадувало про себе хіба що легеньким тиском у черепі, смаком нікотину в роті й відчуттям недосипу в очах.

Встав, на піжаму надягнув домашню куртку й попрямував до ванної, привітавшись дорогою з Ганною, яка саме повернулася з базару і, наспівуючи псалми, готувала на кухні сніданок. Обережно поголившись і почистивши зуби, він легенько поплескав себе по щоках зволоженими одеколоном долонями, намастив потому обличчя кремом і повернувся до своєї кімнати, де служниця приклеїла йому пластирем до спини нову пов’язку. Одягнув свіжовипрасувану білу сорочку й новий, світло-сірий костюм у вузеньку смужку. Однотонна краватка кольору червоного вина добре пасувала до решти гардеробу.

Зайшов до Ритиної кімнати й глянув на сплячу доньку. Дівчинка лежала в ореолі чорних кучерів, зарум’янившись від сну й обіймаючи ляльку в гуцульському одязі. Його переповнила така ніжність, що він не втримався й поцілував доню в потилицю біля вушка. Відчув тепло сонного тіла й запах крохмалю, що линув від чистої постелі. Рита розплющила очі й усміхнулася до тата.

— Прокидайся, сплюшко, — прошепотів той. — Тато відведе тебе нині до школи.

І вийшов з доньчиної кімнати, пропускаючи туди служницю, яка проказувала свою вічну примовку: «А я лінтяюшку за вушко, вставай, лінтяюшко-смердюшко».

Сів у вітальні зі «Словом польським» і високою склянкою лимонно-м’ятної газованої води. Сигарети не закурив, щоб не дратувати Леокадії, котра дуже гнівалася на нього за куріння натщесерце.

Він уже встиг прочитати статтю про арешт Магатми Ґанді та, — і це його дуже зацікавило — про перший бейсбольний матч, який зіграли в Америці вночі при штучному освітленні, коли Рита, вбрана в синє формене платтячко з матроським комірцем, сіла в їдальні й погукала до столу. Поснідали вдвох, бо Леокадія ще спала.

На столі з’явилася тарілка з улюбленої Ритиною кашею по-краківськи, тобто запіканкою з родзинками й мигдалем у малиновому сиропі. Посеред столу Ганна поставила кошичок з булками й прикритий полумисок із сардельками. Батько й донька з’їли все це з величезним апетитом, а черговість страв була в родині звичною: спершу солодке, потім поживне.

За кілька хвилин вони підіймалися вулицею Крашевського вздовж Єзуїтського саду. Рита міцно трималася за батькову руку і, як завжди, розпитувала його про значення химерного символу на каблучці. Попельський ніс її ранець і жартував, примовляючи, що цей магічний знак — пересторога для неслухняних дівчаток. Того ранку він був такий щасливий, що йому навіть на думку не спало, що він страшенно ризикує, от уже другий день поспіль наражаючи себе на дію сонячного проміння. Носити темні окуляри, як стверджували медики, треба було час від часу, а не постійно. Він про це навіть не подумав, так само, як і про слідство, про таємну місію Заремби, навіть про Ренату Шперлінг.

Але всі ці проблеми повернулися, щойно він провів доньку до жіночої школи св. Марії Магдалини. Поцілувавши дитину, батько віддав їй ранець і торбинку із пряничками-юрашками, які вранці купила для неї Ганна.

Повертаючись, він переходив вулицю Сапєги в недозволеному місці, і його замалим не збив лімузин, на задньому сидінні якого розсівся воєводський комендант, інспектор Чеслав-Паулін Грабовський. В одній руці тримав сигарету, а в другій — великий букет червоних гвоздик. Провів Попельського суворим поглядом і навіть щось зауважив шоферові.

Щоб уникнути неприємностей, Попельський швиденько перебіг на другий бік, зупиняючись біля костелу Марії Магдалини. Аварія, яку він щойно ледь не спричинив, затьмарила гарний настрій. Але цей випадок активізував його діяльність. Лімузин начальника нагадав йому про слідство й те, що він занедбав аналіз гебрайських написів. Квіти в руці інспектора підказали, що є речі, важливіші, ніж слідство.

Перепросити Ренату! «Дарма, що вночі на вулиці Лінде її порав якийсь молодий жиголо, — гірко подумав він, — я однаково мушу вибачитися за свою ганебну поведінку в Гутмана».

У пані Боднар на початку вулиці Сапєги Попельський купив букет червоних троянд і помчав із ним униз вулицею Коперника, швидко, проте обережно, пильнуючи, аби не потрапити світло-коричневим черевиком у якусь вибоїнку на тротуарі. За хвилину він уже стояв під будинком, звідки вчора чулися любовні стогони.

— А панна Маріанна Столецька в якому помешканні живе? — спитав у сторожа.

Той перестав замітати тротуар і недовірливо глянув на вкритого подряпинами й синцями незнайомця.

— Довши ни помешкаї, як си буде так волочила, — озвався він нарешті. — Али наразі то мешкаї в третій.

Попельському наче свінуло. Слова сторожа про нескромну поведінку пожилиці із третьої квартири наштовхнули його на думку, що зойки й вигуки, які він чув минулої ночі, могла видавати не Рената Шперлінг, а її товаришка, ота панна Столецька! Отже, він несправедливо звинувачував свою колишню ученицю! Усміхнувся, і, винагородивши двадцятьма грошами похмурого сторожа, чим відразу здобув його прихильність і покращив старому настрій, бігцем піднявся сходами, весело насвистуючи.

Але мінливість настрою цього ранку його не полишала. Між поверхами відчув, що йому забракло повітря. Легені завмерли, наче скуті кригою. «Якщо її товаришка тут вчора займалася розпустою, — думав він, — то де ж була в цей час Рената?

1 ... 26 27 28 ... 65
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Числа Харона», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Числа Харона"