Читати книгу - "Відьмак. Час Погорди"

озброєний вилами. Знову блиснуло, на греблі замаячив кінь — ішов галопом. А за конем неслося щось неокреслене, щось, що було неоформленим, зітканим із мороку й сяйва клубком, виром, марою. Щось, що будило панічний страх, огидний жах, що скручував кишки.

Відьмак крикнув, підіймаючи меч.

Вершник його зауважив, приспішив галоп, озирнувся. Відьмак крикнув знову. Гримнув грім.

Блиснуло, але цього разу це не була блискавка. Любисток зіщулився біля лавки, й був би заліз під неї, але та виявилася занизькою. Берньє опустив вила. Петунія Гофмайер, яка вибігла з дому, скрикнула.

Сліпучий блиск матеріалізувався у прозору сферу, всередині якої замаячила постать, у блискавичному темпі набираючи контурів і форм. Любисток розпізнав її відразу ж. Знав ті чорні дикі локони й обсидіанову зірку на оксамитці. Тим, чого не знав і ніколи раніше не бачив, було обличчя. Обличчя Люті й Шаленства, обличчя богині Помсти, Вбивства й Смерті.

Йеннефер підняла руку й прокричала закляття, з руки її стрелили із сичанням спіралі, розбризкуючи іскри, розітнули нічне небо, тисячами відблисків відбившись від поверхні ставків. Спіралі наче списи увіткнулися у клубок, що наздоганяв одинокого вершника. Клубок той забурлив, Любистку здалося, що чує він примарні крики, що бачить кошмарні образи коней-мар. Бачив то мить, бо клубок раптом стиснувся, стягнувся у кулю і полетів уверх, у небо, у гоні своєму витягуючись, із хвостом, подібним до комети. Встановилась темрява, що її розганяв лише розгойданий вогник ліхтаря, який тримала Петунія Гофмайер.

Вершник зупинив коня на подвір’ї перед домом, злетів із сідла, похитнувся. Любисток моментально зрозумів, хто то. Ніколи раніше не бачив цієї худорлявої сіроволосої дівчини. Але відразу її упізнав.

— Ґеральте… — тихо промовила дівчина. — Пані Йеннефер… Я вибачаюся… Я мусила. Адже ти знаєш…

— Цірі, — сказав відьмак.

Йеннефер зробила крок до дівчини, втім зупинилася. Мовчала.

До кого вона підійде, — думав Любисток. — Жоден із них — ані відьмак, ані чародійка — не зробить ані кроку, ані жесту. До кого вона спершу підійде? До нього? Чи до неї?

Цірі не підійшла ні до одного з них. Не вміла вибирати. Тож — зомліла.

Дім був порожнім, половинчик й уся його родина вирушили працювати на світанку. Цірі вдавала, що спить, але чула, як Ґеральт і Йеннефер виходять. Вислизнула з ліжка, швидко вдягнулася, тихцем вийшла із хати, пішла за ними до саду.

Ґеральт і Йеннефер звернули до греблі між ставками, що біліли ліліями й жовтіли лататтям. Цірі заховалася за зруйнованим муром і слідкувала за обома через щілину. Вважала, що той Любисток, славетний поет, чиї вірші вона неодноразово читала, ще спить. Але помилялася. Поет Любисток не спав. І спіймав її на гарячому.

— Гей, — сказав, підходячи зненацька й хихочучи. — Чи воно добре, отак-от підглядати й підслуховувати? Більше тактовності, мала. Дозволь їм трохи побути наодинці.

Цірі почервоніла, але відразу ж стиснула губи.

— По-перше, я не мала, — просичала зухвало. — А по-друге, я, хіба, їм заважаю?

Любисток трохи посерйознішав.

— Хіба ні, — відповів. — Навіть здається мені, що ти їм допомагаєш.

— Як? У чому?

— Не вдавай. Учора — було досить спритно. Але тобі мене не обманути. Ти удала, що зомліла, вірно?

— Вірно, — пробурмотіла вона, відвертаючись. — Пані Йеннефер це зрозуміла, але Ґеральт — ні…

— Вони обоє занесли тебе в дім. Руки їхні торкалися одна одну. Сиділи біля твого ліжка до ранку, але не сказали між собою ані слова. Тільки тепер зважилися порозмовляти. Там, на греблі, над ставком. А ти вирішила підслухати, про що вони говорять… І підглянути за ними крізь дірку в мурі. Так тобі треба знати, що вони там роблять?

— Вони там нічого не роблять! — Цірі трохи почервоніла. — Розмовляють — та й усе.

— А ти… — Любисток усівся на траві під яблунею і сперся спиною на стовбур, перевіривши спочатку, чи немає там мурашок чи гусениць. — Ти б хотіла знати, про що вони розмовляють, так?

— Так… Ні! А зрештою… Зрештою я все одно нічого не чую. Вони задалеко.

— Якщо бажаєш, — засміявся бард, — я тобі скажу.

— А ти звідки можеш знати?

— Ха-ха. Я, мила Цірі, поет. Поети про такі справи знають усе. Скажу тобі ще дещо: поети про такі справи знають більше, ніж найзаангажованіші в те особи.

— Авжеж!

— Слово даю. Слово поета.

— Так? Ну то… Ну то скажи, про що вони розмовляють? Поясни мені, що воно все значить!

— Визирни ще раз крізь дірку й побач, що вони роблять.

— Гмм… — Цірі закусила нижню губу, потім схилилася, наблизила око до шпарини. — Пані Йеннефер стоїть біля верби… Обриває листки й грається своєю зіркою… Нічого не говорить і зовсім не дивиться на Ґеральта… А Ґеральт стоїть поряд. Опустив голову. Й щось говорить. Ні, мовчить. Ой, а обличчя в нього… Дивне обличчя…

— Дитяче легко, — Любисток знайшов у траві яблуко, витер його об штани й оглянув критично. — Він саме просить її, аби вона вибачила йому різноманітні дурнуваті слова та вчинки. Вибачається за нетерплячість, за брак віри й надії, за завзятість, за примхи й пози, для чоловіка негідні. Вибачається за те, що колись не розумів, що колись розуміти не хотів…

— Це неможлива неправда! — Цірі випросталася і різким рухом відкинула чубчик із чола. — Ти все придумуєш!

— Він вибачається за те, що тільки зараз зрозумів… — Любисток задивився у небо, а голос його набував ритму, властивого баладам. — За те, що хтів би зрозуміти, але боїться, що не зможе… За те, що не зрозуміє аніколи. Пробачається і просить про вибачення… Гмм, гмм… Значення… Сумління… Призначення? Усе банально, зараза…

— Неправда, — тупнула Цірі. — Ґеральт аж ніяк так не говорить! Він… узагалі не говорить. Адже я бачила. Стоїть там за нею і мовчить…

— У тому й полягає роль поезії, Цірі. Говорити про те, про що інші мовчать.

— Дурнувата та твоя роль. А ти все вигадуєш!

— У цьому також полягає роль поезії. Гей, я чую від ставка якісь піднесені голоси. Визирни швиденько, подивися, що там діється.

— Ґеральт, — Цірі знову приклала око до діри в мурі, — стоїть із опущеною головою, а Йеннефер страшенно на нього верещить. Верещить і вимахує руками. Ой-йой… Що воно може значити?

— Дитяче легко, — Любисток знову дивився на хмарки, що пливли по небу. — Тепер вона вибачається перед ним.

Цим беру тебе, аби мати тебе й оберігати, на долю добру й злу, найкращу й найгіршу, удень і вночі, у хворобі й здравії, бо ж серцем усім кохаю тебе й присягаюся кохати вічно, поки смерть нас не розлучить.

Стародавня формула шлюбу