Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

осторонь і спостерігатиму? Як бачиш, я мешкаю у війта. За потреби стану на його боці.

— І не сумніваюся, — посерйознішала Ренфрі, — що станеш. Тільки от, напевне, сам-один, бо решта поховаються по підвалах. Немає на світі бійця, який упорався б одразу із сімома мечниками. Цього не зуміє зробити жодна людина. Але, біловолосий, перестаньмо лякати одне одного. Я казала: різанині й кровопролиттю можна запобігти. Конкретно, є дві особи, які могли б тому запобігти.

— Я сама увага.

— Одна, — сказала Ренфрі, — це сам Стреґобор. Він добровільно вийде зі своєї вежі, я заберу його кудись на пустирище, а Блавікен знову порине у благословенну апатію і швидко забуде про всю справу.

— Стрегобор, може, й схожий на божевільного, але не аж так.

— Хтозна, відьмаче, хтозна. Існують аргументи, які не можна відкинути, існують пропозиції, які не можна відхилити. До таких належить, наприклад, трідамський ультиматум. А я поставлю чаклуну саме трідамський ультиматум.

— І в чому суть отого ультиматуму?

— Це моя солодка таємниця.

— Та хай. Утім, я сумніваюся у його результативності. У Стреґобора, коли він про тебе говорить, зуби цокотять. Ультиматум, який схилив би його до добровільної здачі у твої чарівні ручки, мусить бути справді переконливим. Тож краще перейдемо до другої особи, яка може запобігти різанині в Блавікені. Спробую вгадати, хто це.

— Цікаво, наскільки ти здогадливий, біловолосий.

— Це ти, Ренфрі. Ти сама. Виявиш воістину княжу, та що там — королівську — великодушність і забудеш про помсту. Я вгадав?

Ренфрі відкинула голову й голосно засміялася, вчасно затуливши рота долонею. Потім посерйознішала і втупилася у відьмака блискучими очима.

— Ґеральте, — сказала. — Я була княжною, але у Крейдені. Мала я все, про що тільки мріяла, навіть просити не доводилося. Слуг на побігеньках, суконьки, чобітки. Трусики з батисту. Коштовності й прикраси, буланого поні, золотих рибок у басейні. Ляльок і дім для них, більший за цю твою кімнату. І так було аж до дня, коли твій Стреґобор і та курва Арідея наказали ловчому забрати мене у ліс, зарізати й принести їм моє серце й печінку. Чудово, правда?

— Ні, швидше огидно. Тішуся, що ти тоді упоралася із тим ловчим, Ренфрі.

— Та гівно там — упоралася. Він змилувався й відпустив мене. Але спочатку зґвалтував, сучий син, забрав сережки і золоту діадемку.

Ґеральт глянув їй просто в очі, бавлячись медальйоном. Вона не відвела погляду.

— І це був кінець княжни, — промовила. — Суконька подерлася, батист безповоротно втратив білизну. А потім були бруд, голод, сморід, киї та копняки. Я віддавалася першому-ліпшому волоцюзі за миску супу чи за дах над головою. Знаєш, яке в мене було волосся? Неначе шовк, а сягало на добрий лікоть нижче заду. Коли завелися там воші, мені обтяли його ножицями для стрижки овець, до самих коренів. Так уже ніколи й не відросло як слід.

Вона на мить замовкла, відкинула з чола нерівні пасма.

— Я крала, щоб не здохнути з голоду, — продовжила. — Убивала, щоб не вбили мене. Сиділа у ямах, де смерділо уриною, не знаючи, чи мене назавтра повісять, чи тільки відшмагають і виженуть. І весь цей час моя мачуха й твій чаклун дихали мені у спину, підсилали вбивць, намагалися отруїти. Наводили вроки. Виявити великодушність? Вибачити йому по-королівськи? Та я йому по-королівськи відірву голову, а може, спершу й обидві ноги, подивимося.

— Арідея і Стреґобор намагалися тебе отруїти?

— Звісно. Яблуком, заправленим витяжкою з беладонни. Урятував мене один гном. Дав мені блювотне, після якого, думала, мене навиворіт виверне, наче панчоху. Але я вижила.

— То був один із семи гномів?

Ренфрі, яка саме наливала, завмерла з баклагою над кубком.

— Ого, — сказала. — Багато ти про мене знаєш. А що? Ти щось маєш проти гномів? Чи інших гуманоїдів? Правду кажучи, вони ставилися до мене краще, ніж більшість людей. Але тебе воно не повинно обходити. Казала ж я, Стреґобор і Арідея гнали мене, неначе дикого звіра, доки могли. Потім більше не могли, я сама перетворилася на мисливця. Арідея скопитилася у власному ліжку, пощастило їй, що я не добралася до неї раніше, мала для неї спеціальну програму. А тепер маю таку для чаклуна. Ґеральте, як ти вважаєш, він заслужив на смерть? Скажи.

— Я не суддя. Я відьмак.

— Власне. Я говорила, що є дві особи, які можуть запобігти кровопролиттю у Блавікені. Друга — це ти. Тебе чаклун впустить до вежі, і ти його вб’єш.

— Ренфрі, — спокійно сказав Ґеральт. — Чи дорогою до моєї кімнати ти, бува, не падала з даху головою вниз?

— Ти відьмак чи ні, дідько тебе роздери? Кажуть, ти вбив кікімору, привіз її на віслюку, щоб продати. Стреґобор гірший за кікімору, бо та — лише нерозумне бидло, яке вбиває, бо такою її боги створили. Стреґобор — мучитель, маніяк, потвора. Привези його до мене на віслюку, і я не пошкодую золота.

— Я не найманий горлоріз, Жулано.

— Ні, — погодилася вона, посміхаючись. Відкинулася на спинку стільця і схрестила ноги на столі, навіть не намагаючись прикритися спідницею. — Ти відьмак, оборонець людей, яких захищаєш від Зла. А в цьому разі Зло — це залізо й вогонь, які розгуляються тут, коли ми встанемо один проти одного. Тобі не здається, що я пропоную менше зло, найкраще з рішень? Навіть для цього сучого сина Стреґобора. Ти можеш убити його милосердно, одним ударом, зненацька. Він помре, не знаючи, що помирає. А я йому цього не гарантую. Навпаки.

Ґеральт мовчав. Ренфрі потягнулася, піднімаючи руки.

— Розумію твоє вагання, — сказала. — Але відповідь я маю отримати негайно.

— Ти знаєш, чому Стреґобор із княгинею бажали вбити тебе, тоді, у Крейдені, й пізніше?

Ренфрі різко випросталася, зняла ноги зі столу.

— Це ж очевидно, — вибухнула. — Хотіли позбутися первородної доньки Фредефалька, бо я була спадкоємицею престолу. Діти Арідеї народжені з морганатичного зв’язку[19] й не мали жодних прав на…

— Ренфрі, я говорю не про те.

Дівчина опустила голову, але тільки на мить. Очі її блиснули.

— Ну, добре. Я начебто якось там проклята. Проклята у лоні матері. Маю бути…

— Закінчи.

— Потворою.

— А ти нею є?

Мить, дуже коротку мить вона здавалася беззахисною і надломленою. І дуже сумною.

— Не знаю, Ґеральте, — прошепотіла, після чого риси обличчя її знову пожорсткішали. — Бо й звідки, най мені грець, я маю знати? Якщо скалічу пальця, той кривавить. Кривавлю і я — щомісяця. Якщо обжеруся, болить у мене черево, а якщо обіп’юся — голова. Коли я весела, то співаю, а як сумна —