Читати книгу - "Зобразіть мені рай"

ж було до того, як побачив мене?

— Ішов…

— А до того, як ішов?! — вона ледве не зірвалася на крик від його непробивної дурості — і від власного переляку перед оцією невідомою істотою, яка зараз тримала її валізу.

— Не знаю. Скільки себе пам'ятаю, завжди йшов.

— Так не буває, — відрубала стара.

Він розвів руками, й валіза лелечим крилом розрізала морозне повітря.

— Ходімо, — наказала стара.

Попереду було п'ять поверхів.

3. Ключ ввійшов у замок і сухо провернувся, двері прочинилися. У квартирі стояв ядучий запах тютюну, вчорашнього вермішелевого супу й мертвих газет.

Увійшли.

Стара причинила двері й постояла трохи, впевнюючи себе, що спина майже не болить. Нагнулася, розстібнула змійку на лівому чоботі, почала стягувати його. До половини стягнула, потім знову випрямилася й застигла. Відпочивала.

Скелет став біля кухонних дверей, не випускаючи валізи.

— Поклади! — веліла стара.

Він обережно поклав валізу на підлогу. Кришка відкинулася, вивалилися пом'яті пачки. Побігла струмками брудна тала вода.

— Йо…ть! — вилаялася вона.

«Доведеться прибирати».

Тиснув незнятий чобіт.

Вона уперлася носком правої ноги в п'ятку лівої, пташиною розкинула руки, приклала долоні до стін — надавила.

Зліз.

Скелет усе спостерігав за її рухами.

— Геть з очей! — гаркнула стара. Не було сил витримувати його витріщання.

Потупцяв, але оскільки вхідні двері стара закривала собою, пішов на кухню й лишився там.

«Жалісник, бодай його!»

Нахилилася.

Розстібнула.

Трохи відхекалася.

Скинула другий чобіт і взула капці. Завмерла, бо біль перейшов усі допустимі межі — можна було тільки заклякло стояти й кусати потріскані губи.

У кімнаті виважено клацав дзиґар. Аж ось пробило дев'ять, і у віконці стрепенулася зозуля.

Скелет здригнувся, обережно визирнув із кухні:

— Що це?

— Годинник, — махнула рукою господиня.

Її біль не минув, але трохи відступив — навіть біль інколи втомлюється.

Стара почовгала до кухні. Тут було все як завжди. Чорніло вікно без фіранки, за ним стирчав тупим олівцем ліхтар. У будинку навпроти пересувалися нечіткі кольорові силуети — ніби там інша країна, країна з далекого майбутнього.

Зітхнула. Пішла ставити чайник.

Скелет відійшов від плити, аби не заважати старій. На плиті стояла маленька каструлька із вермішелевим супом, поряд — сковорідка, ручка якої була наполовину відламана, чайник. Вона взяла чайник, відчуваючи, як бовтається в ньому ранкова вода, прошкандибала до умивальника й відкрила кран. Звично дочекалася, щоби стекла іржа, підставила під струмінь посудину.

Скелет не відводив погляду.

Стара бряцнула чайником об плиту, запалила вогонь під ним і каструлькою.

Настирливо кололо в боці — вона вирішила хоча б посідити перед тим, як починати прибирання.

Важко зарипів під нею табурет, майже такий само старий, як і вона.

— Чого вирячився, сідай, — веліла скелетові.

Той пересмикнув лопатками:

— Дякую. Не хочу.

— Знатця, не втомився…

— Що?

— Глухих везли, тебе забули, — огризнулася стара. — То чому ж ніхто, крім мене, тебе не бачить?

Кістяк поворушив нижньою щелепою.

— Не знаю. Як цікаво…

— Як цікаво! — передражнила його стара. — Ну, і що ж ти далі робитимеш?

— А треба щось робити?

Закипів чайник.

Стара сердито подивилася на скелета:

— Аякже!

Заварила собі чай, налила в миску залишки супу. Скелетові не пропонувала: по-перше, вона не така заможна, аби годувати всіх підряд, по-друге, все одно кістякові їсти нема чим. І… — наче нема й куди.

— Я піду? — запитав кістяк.

— Йди, — відказала стара, сьорбаючи суп.

— Можна, я пізніше повернуся?

— Для чого?

— Допомогти. Поговорити. Тобі ж кепсько — самій.

— Нащо ти мені здався?

— Як хочеш.

— До побачення.

Клацнув дверний замок.

Стара навіть не обернулася.

4. Вона прибирала в квартирі весь вечір, роблячи перерви для перепочинку. Праця, як завжди, була змагом зі своїм тілом, змагом буденним і болісним. І ще праця давала багато часу для роздумів.

Стара розмислювала про те, що сталося сьогодні: дивна зустріч із дивним кістяком. Чомусь їй здавалася, що ця подія змінить її життя, більше того — вже змінює! От тільки не знала, на добро така зміна чи на біду. «Певна річ, на біду! — підказував внутрішній голос. — Ось доводиться прибирати, а могла б полежати чи зв'язати рукавичку». А з іншого боку — скелет допоміг їй донести валізу. Сьогоднішній день цілком міг стати для неї й останнім. Такий удар об землю… Ні, сама вона не пришкандибала б додому. Впала б по дорозі… На ранок знайшли б — але на ранок було б уже пізно.

Подумавши про це, стара мерзлякувато повела плечима й нахилилася до мокрої ганчірки. Здавалося б, навіщо їй, хворій та нещасній, чіплятися за життя? Аж ні, чіпляється, найдужче боїться впасти й не піднятися. І — повільно замерзати, обнюхувана здичавілими собаками. Удома, певне, помирати не так страшно. Та все одно не хочеться.

Скелет здавався старій надійною запорукою того, що Смерть тепер обмине її. «Він захистить». Потім дорікала собі, сміялася: «Авжеж, захистить!.. Та тьху на все — голова від дурниць пухне!»

Протяжно задзеленчав телефон.

«Пізно. Хто ж це?»

Виявилося: Рита.

— Мамо, з тобою все гаразд? — голос у дочки був далекий і насичений тріскотнею — вона жила в новобудовах, вважай, на іншій планеті. — Мамо?!

— Усе гаразд. А чому ти сполохана?

— Мамо?.. — Рита запнулася, і в паузу протиснувся голос Славка: «Ма, тихіше!»

— Розумієш, — сказала дочка, — у мене сьогодні було дуже погане передчуття. Як ти там? Чи з грішми?

Стара подивилася на недомиту підлогу, на темне вікно:

— Стачає. А як у вас?

— Також усе гаразд. Славко он у драмгурток записався — я й не знала, що вони ще існують, драмгуртки. П'єсу якусь розучують. Запрошує тебе на виставу. Приїдеш?

— Приїду.

— Ну, мам, усе. Даруй, я поспішаю — на завтра ще треба…

— Розумію, доню. Ну, все…

— Бувай.

Гудки.

Стара трохи послухала їх і поклала слухавку. Лишалося ще домити підлогу й приготувати на завтра валізу. Хоча ні, завтра вона нікуди не піде. Втомилася. От і нема чого, займатиметься валізою — все одно сьогодні з нею не впоратися.

Втомилася.

5. Другого дня стара давала лад валізі: мила її ззовні й ізсередини, вклеювала нові пачки. Закінчила роботу тільки під обід.

В обід потелефонувала Філіпівна.

— Привєт, женщіна! Ну як, перебісилася? Чом не прийшла?

— Завтра прийду, — бовкнула стара.

— А я хотєла ото ще учора позвоніть — не получілося. Так прийдьош?

— Прийду.

— Давай. А то…

Зв'язок урвався.

Потому стара сиділа в кріслі і в'язала. Так і не помітила, як задрімала, а прокинулася від клямкання дверної ручки. «Невже злодії? Знайшли, до кого лізти».

Вона підвелася й без тіні страху ступила до передпокою. І справді, чого їй боятися?