Читати книгу - "Дев’ять з половиною тижнів"

пасажирів, що стояли наді мною, і кидала сором’язливі погляди на тих, хто торкався моїх стегон зліва та справа); так само сором’язливо я писала за власним столом у коротких перервах між спішним поверненням із зустрічі з клієнтом та нарадою, призначеною за чверть години; або на самоті вночі, за кілька сантиметрів від екрана без звуку, на якому поважно біжить вулицею тридюймовий Коджак[20]: його сьогоднішній бандит тихо повертає за ріг, мовчки розкидає сміттєві баки на шляху; або в зачинених ванних, розтягнувшись на холодній підлозі, поки вода шумно тече в раковину, щоб чоловік, котрий лежить у моєму ліжку, не чув, що я пишу: «Це стає чимось… Я хотіла раніше… давно мало б початися…»; щоденні записи, мов у нав’язливому стані, тривали впродовж кількох місяців, а потім зникли на півроку без об’єктивної на те причини. Винятком стали лише одиничні фрази на кшталт «Восьме березня, дощить, волосся — суцільний жах».

Я завжди ставилася до людей, що оприлюднювали свої щоденники, з недовірою. Мені видавалося, що читати справжній щоденник публічно — ґвалтування, а щоденник, написаний для того, аби його прочитали інші, втрачає свою основну суть — бути потаємним місцем автора — і не може бути чимось іншим, ніж банальні варіації того самого: «Восьме березня, дощить, волосся — суцільний жах».

Кілька років тому я застала зненацька свого тодішнього коханця, що тримав у руках мій розгорнутий щоденник. І хоча я знала, що він навряд чи встиг прочитати бодай одне слово — я повернулася до кімнати занадто швидко; хоча я знала, що він був глибоко нещасним через непорозуміння між нами й, напевно, сподівався віднайти рішення поміж рядків; хоча я знала, що не варто було залишати його наодинці з моїм щоденником і що цей інцидент точно стане для мене приводом, — я все одно подумала: «Усе, усе скінчено». Я не вимовила ані слова, лише дивилася, як він, ніяковіючи, згортає книжку. Я пішла й ще впродовж багатьох тижнів згадувала про нього лише в контексті половини фрази: «…ще й щоденник мій читав».

Відтоді як ми познайомилися, я писала щодня, спочатку три-чотири речення на день, а невдовзі по кілька сторінок. Коли одного вечора він дістав щоденник із мого відкритого портфеля, що стояв біля столика, і почав гортати його сторінки, загадкова суміш відчуттів ковзнула вгору по моїй спині: спочатку тривога, потім полегшення, замилування, радість. Як я могла це витримати? Увесь той час, що він не читав цей щоденник, як довго це було, ніхто не міг прочитати мене. Підлітковий шифр, щільний почерк, ускладнений рештками латинських висловів, що наразі майже забуті й мали бути незрозумілими нікому, окрім мене, а іноді виходили й за межі мого розуміння за декілька тижнів потому.

Щоразу я кидалася до шухляд, коли лунав вхідний дзвінок, і ховала нотатки між трусиками та носовими хустинками; щоразу, коли я наостанок окидала оком кімнату, аби переконатися, що ніде не залишилося нічого, чого б я не хотіла показувати чи розкривати. Постійно сушити собі голову в пошуках схованки, яку ніхто не знайде; огидна самотність, безрадісний особистий простір. «Усе, — подумала я, — усе скінчено: він знає про мене все, більше нема чого приховувати». А тоді сіла біля низу дивана й дивилася, як він читає.

27

Щойно зателефонувала йому на роботу, переконалася, що адміністратор вимовить назву компанії, а тоді тихим проникливим голосом скаже: «Зачекайте кілька секунд, будь ласка». Переконалася, що його секретарка відповість за півхвилини, переконалася, що вона скаже: «…мабуть, вийшов на обід, бо мені нічого не казав. Чи можу я записати для нього повідомлення?» Мені треба переконатися. Вийшла з офісу о десятій тридцять, не призначала зустрічей на решту дня, планувала попрацювати над портфелем замовлень удома; і от що маю натомість.

Лунає дзвінок — це він. «Ми немов анахронізм, — шепочу я, майже хрипким голосом читаючи в слухавку слово зі словника; майже кожне з тлумачень містить у собі слово “помилка”. — Це ненормально — вештатися по квартирі чоловіка в понеділок удень, немов у гарячці». Чашка кави із сиропом, розтягнута на години, цигарка за цигаркою, час повільно спливає, мов дим від тієї ж цигарки. «Мені страшно». «А чому ні?» — думаю я, навіть коли шепочу в слухавку; мої мости палають за моєю спиною яскравим пунктиром, сигнальні маяки того, що я полишила заради нього: вичерпна — нехай і вживана — програма «Як треба жити», що складалася протягом десятиліть. Очі дивляться далеко вперед, широко розплющені, немов у трансі, однак жодного уявлення про те, на що я дивлюся. Так, тепер є привід почати хвилюватися, було б ненормально проводити ці дні, не замислюючись. Реакції звичайні, добре змащений мозок та добре проаналізований емоційний механізм працюють в унісон, усе гаразд. Нові події за браком інформації вибивають із колії; наступні події турбують іще більше, ніж окремі епізоди, нові процеси хвилюють іще більше…

«Анахронізм», — повторює він за мною, а потім пауза, а тоді безтурботно каже: «Можливо, це й так, але кому яке діло? Нам добре». «Скажи мені, що робити», — прошу я. «Мабуть, тобі варто повернутися в офіс, — каже він. — Роби офісну роботу в офісі. Або почекай до третьої. Якщо не почнеш працювати, сама зрозумієш що».

Він спланував мій день за мене: усе чітко й зрозуміло, поділено на частини, стільки на те, тридцять хвилин на те, жодного вештання з кімнати до кімнати. Я робитиму те, що він скаже. Я робитиму те, що він казатиме мені, вічно. Досить обтяжливе слово, краще триматися осторонь від таких, ти розумієш, про що я. Але що, як я врешті-решт знайшла цей абсолют? Завжди, ніколи, навіки, цілком: я завжди кохатиму його, я кохатиму його цілком, я ніколи не перестану, я вічно робитиму те, що він скаже. Чи відоме тобі суворіше за це віросповідання? Бог люті на віки вічні, невгамовне бажання, розжарений рай. Зрештою я перетворилася на фанатичного вірянина, відступницю, зрадницю того, чого так ревно себе вчила: «Не кидай мене, ніколи не залишай мене, бажання моє незгасне. Поки він мене любить, я маю надію на спасіння».

Ставлю кухонний таймер на тридцять хвилин. За півгодини буде третя, і тоді я занурюся в деталі нового клієнта, груба тека лежить на столі в очікуванні, я маю виробити стратегію. А зараз я трохи подрукую. Одна жінка розповіла мені історію про те, як жила з чоловіком того року, коли писала свою першу книгу, як щовечора