Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

пошани. Та потім, коли влігся дзвін у вухах, я збагнув, що вони до чогось дослухаються. І став дослухатися сам.

З дороги, яку вже поглинали сутінки, донісся гуркіт двигуна. За деревами майнула пара фар. Усі: цигани й дивні діти, — дивилися, як фари проминули поворот на нашу галявину, потім їхній рух уповільнився, потім знову прискорився. У наш бік гуркотів військовий автомобіль з брезентовим дахом. Зсередини долинали сердиті крики й захриплий гавкіт собак, які ніяк не могли замовкнути, бо знову відчули наш запах.

За нами гналися витвори — а ми сиділи, замкнені, у клітці й навіть утекти не могли.

Сплеском у долоні Емма загасила вогонь. Бронвін відпустила хлопця, й він, спотикаючись, побіг геть. Цигани порозбігалися хто куди — у фургони й у ліс. За кілька хвилин ми лишилися самі. Здавалося, про нас забули.

До нас розмашистими кроками підійшов їхній ватажок.

— Відімкніть клітку! — попрохала його Емма.

Циган не звернув на неї уваги.

— Зарийтеся під сіно й щоб ні звуку, — сказав він. — І жодних фокусів, якщо не хочете поїхати з цими.

Часу на інші запитання не було. Останнє, що ми побачили перед тим, як усе стало чорним, — двоє циган, які бігли до нас із брезентом у руках. Вони накинули його на нашу клітку.

І вмить упала ніч.

* * *

Зовні гупали чоботи, важко й ритмічно, так, неначе витвори хотіли покарати саму землю, по якій ходили. Ми зробили так, як нам наказали, — закопалися у смердюче сіно.

Я чув, як один витвір говорить із ватажком циган.

— На цій дорозі сьогодні вранці помітили зграйку дітей, — говорив витвір, карбуючи кожне слово. Акцент у нього був дивний — не зовсім англійський і не зовсім німецький. — За них призначено винагороду.

— Сер, ми за весь день нікого не бачили, — відповів йому ватажок.

— Нехай їхні невинні личка не вводять вас в оману. Вони військові зрадники. Німецькі шпигуни. Покарання для того, хто їх переховує…

— Ми нікого не переховуємо, — відрубав ватажок. — Можете самі перевірити.

— Перевірю, — пообіцяв витвір. — Але якщо ми їх знайдемо тут, я відріжу тобі язика й згодую його собаці.

І, важко гупаючи, пішов геть.

— Навіть… не… дихайте, — просичав нам ватажок, і його кроки теж віддалилися.

Я не розумів, чому він вирішив заради нас збрехати, зважаючи на те, якої шкоди могли завдати його народу ці витвори. Може, з гордості чи глибоко вкоріненого презирства до влади. А може (подумав я, внутрішньо стискаючись від страху), може, цигани хотіли дістати втіху від того, що самі нас уб’ють.

Ми чули, як витвори порядкують у таборі: перевертають усе догори дриґом, мало не зривають з петель двері фургонів, викидають звідти людей. Десь закричала дитина і сердито крикнув якийсь чоловік, та його обірвали, жбурнувши об дерев’яний фургон. Болісно було лежати й слухати, як страждають люди — хай навіть ті самі люди кілька хвилин тому хотіли розідрати нас усіх навпіл.

Краєм ока я помітив, що Г’ю піднявся з сіна й поповз до валізи Бронвін. Він просунув пальці в замок і хотів був підняти кришку, та його зупинила сама Бронвін.

— Що ти робиш? — самими губами спитала вона.

— Треба вдарити по них першими!

— Не дурій, — прошипіла Емма. — Якщо ми почнемо жбурляти яйцями, нас продірявлять кулями.

— То що, просто лежатимемо тут, поки нас не знайдуть? — обурився Г’ю.

Ми всі попідповзали ближче до валізи й перемовлялися пошепки.

— Дочекаємося, поки вони не відімкнуть двері, — сказав Єнох. — А тоді я кину яйце через ґрати за клітку. Це відверне увагу витворів рівно настільки, щоб Бронвін могла розтрощити череп першому, хто полізе в клітку, а ми тимчасом усі втечемо. Розбіжимося по різних кутках табору, а потім розвернемося й кидатимемо яйця в багаття посередині. І від усіх, хто буде в радіусі тридцяти метрів, тільки спогад лишиться.

— Щоб я здох, — задумливо промовив Г’ю. — Це може спрацювати.

— Але в таборі діти! — запротестувала Бронвін.

Єнох підкотив очі.

— Ну тоді будем жаліти гарматне м’ясо, побіжимо в ліс, і хай витвори з собаками виловлять нас по одному. Але якщо ми все-таки плануємо дістатися Лондона — чи бодай цей вечір пережити, — я б цього не радив.

Г’ю погладив по руці Бронвін, яка прикривала замок валізи.

— Відімкни, — сказав він. — Хай беруть яйця.

Та Бронвін вагалася.

— Я не можу. Не можу вбити дітей, які нам нічого поганого не зробили.

— Але в нас немає вибору, — прошепотів Г’ю.

— Вибір завжди є, — заперечила Бронвін.

Раптом ми почули, що десь дуже близько до нижнього краю клітки гарчить собака, і позамовкали. За мить крізь брезент проникло світло ліхтарика.

— Зніміть це! — скомандував хтось (мабуть, той, хто тримав на повідку собаку).

Пес усе гавкав і тицявся носом, щоб пролізти під брезент і вгору крізь ґрати клітки.

— Сюди! — закричав його хазяїн. — Ми щось знайшли!

Усі ми подивилися на Бронвін.

— Будь ласка, — попросив Г’ю. — Дай нам змогу хоча б захищатися.

— Це єдиний спосіб, — сказав Єнох.

Зітхнувши, Бронвін прибрала руку від замка. Г’ю вдячно кивнув і підняв кришку валізи. Ми позасовували руки між светрів й витягли кожен по яйцю. Усі, крім Бронвін. А тоді поставали обличчями до дверей клітки з яйцями в руках, готові до неминучого.

До нас марширували чоботи, багато чобіт. Я постарався підготуватися до того, що мало статися. «Біжи, — сказав я собі. — Біжи й не озирайся, а тоді кидай».

Але, знаючи, що загинуть невинні люди, чи міг я насправді зважитися на таке? Навіть задля порятунку власного життя? Чи то кинути яйце в траву й втекти в ліс?

Чиясь рука взялася за край брезенту й смикнула. Брезент поповз донизу.

Та раптом, за секунду до того, щоб відкрити нас повністю, зупинився.

— Ти чого? — почув я голос хазяїна собаки.

— На вашому місці я б тримався від цієї клітки подалі, — промовив ще один голос — циганський.

Я бачив половину неба в нас над головами, крізь віття дуба мигтіли зірки.

— Невже? І чого б це? — спитав той, що був із собакою.

— Старого Кровошкура кілька днів не годували, — пояснив циган. — Зазвичай він людське м’ясо не дуже їсть, але коли голодний, то не перебирає.

Від того, що сталося одразу після цього, мені миттю забило дух. Заревів велетенський ведмідь. Це здавалося неможливим, та ревів він наче серед нас, у клітці. Я почув, як від несподіванки скрикнув «собачник» і стрімголов злетів з містка, тягнучи за собою пса. Той скавчав.

Я не розумів, як ведмідь потрапив у клітку, знав тільки, що треба