Читати книгу - "Крадійка книжок"

до кімнати, й Лізель кинула останній швидкий погляд на стіни книжок. У неї на язику вертілися слова, і вона поспіхом кинула:

— Мені треба йти.

Тричі вона намагалася покинути будинок.

Дівчинка декілька хвилин простояла у передпокої, але жінка так і не вийшла, а коли Лізель повернулася до входу в кімнату, то побачила, що вона сидить за столом і невидющим поглядом дивиться на одну з книжок. Дівчинка вирішила не турбувати її. У передпокої вона взяла мішок з пранням.

Цього разу Лізель оминула болюче місце на підлозі і пройшла довгим коридором, притримуючись стіни ліворуч. Коли вона зачинила за собою двері, мідний молоток забряжчав у її вухах. Притиснувши до себе мішка з білизною, дівчинка погладила дерев’яну плоть.

— Час іти, — промовила вона.

Спершу Лізель була геть приголомшена.

Неймовірні враження від переповненої книжками кімнати і зламана жінка простували поряд із нею. Вона споглядала їх на будинках, ніби виставу. Мабуть, це було схоже на ті відчуття, які переповнювали Ганса, коли йому стукнула ідея з «Mein Kampf» . Куди б дівчинка не глянула, їй всюди ввижалася мерова дружина з купкою книжок у руках. На поворотах їй вчувалося, як шурхотять її руки, що потривожили книжкові корінці на полицях. Вона бачила прочинене вікно, бачила, як виходила, не кинувши бодай нікчемного «дякую».

Згодом на зміну спокою прийшли роздратування і самокритика. Вона почала картати себе.

— Ти навіть нічого не сказала. — Вона різко струсонула головою, не припиняючи поспішно крокувати. — Хоча б «до побачення». Чи «дякую». Чи «це найпрекрасніше з усього, що я коли-небудь бачила». Нічого!

Лізель, звісно ж, була крадійкою книжок, але ж це зовсім не означає, що вона має бути невихованою. Це не означає, що вона може забути про ввічливість.

Ще декілька хвилин вона йшла і боролася зі своєю нерішучістю.

На Мюнхенській вулиці боротьба припинилася.

Щойно Лізель розгледіла вивіску «STEINER — SCHNEIDERMEISTER»[30], вона зненацька розвернулася і побігла назад.

Цього разу вона не вагалася.

Дівчинка гупнула по дверях, а ті відлунили міддю крізь дерево.

Scheisse![31]Перед нею стояла не мерова дружина, а пан мер власною персоною. Поспішаючи, Лізель не помітила, що на вулиці навпроти будинку стояла машина.

Вусатий і чорнокостюмний, чоловік сказав:

— Чим я можу допомогти?

Лізель не могла промовити й слова. Поки що не могла. Вона зігнулася, задихаючись, та, на її щастя, жінка з’явилася, тільки-но вона трохи відхекалась. Ільза Германн зупинилася за спиною свого чоловіка, трохи збоку.

— Я забула, — сказала Лізель. Вона підняла мішок і показала його жінці. Попри уривчастий подих дівчинка протискувала слова крізь просвіт у дверях — поміж мером і дверима — до його дружини. Вона докладала стільки зусиль, щоб дихати, що слова вилітали клаптями. — Я забула… тобто я просто… хотіла, — видихнула Лізель, — по… подякувати вам.

На обличчі мерової дружини знову виник синець. Вона подалася вперед, стала поряд із чоловіком, ледь-ледь кивнула і зачинила двері.

Лізель ще хвилину-дві затрималась на ґанку.

Вона усміхалася східцям.

Знайомство з борцем

А зараз трохи поміняємо декорації.

Досі усе було якось занадто просто, друже, чи не так? Спробуймо на хвилинку-другу залишити Молькінґ.

Це піде нам на користь.

А ще — це важливо для історії.

Ми трішки помандруємо — до таємного сховку — і побачимо те, що побачимо.

ЕКСКУРСІЯ СТРАЖДАННЯМИ

Ліворуч,

а може, праворуч,

а може, й навіть прямо,

ви побачите маленьку чорну кімнату.

В ній сидить єврей.

Він — покидьок.

Він помирає з голоду.

Він боїться.

Прошу вас, спробуйте не відводити погляду.

Декілька миль на південний захід, у Штутгарті, далеко від крадійок книжок, мерових дружин і Небесної вулиці, у темряві сидів чоловік.

Це було найкраще місце, так вони вирішили. У темряві єврей не такий примітний.

Він сидів на своїй валізі і чекав. Скільки днів уже минуло?

Здавалося, що минуло вже багато тижнів, а все, що він їв, — це смердючий подих власного голоду, більше не було нічого. Час від часу поряд снували голоси, а інколи він навіть прагнув, щоб хтось із них постукав, відчинив двері і витяг його звідси, на нестерпне світло. Та все, що йому залишалося, — це сидіти на валізковому дивані, підперши долонями підборіддя, і пропалювати ліктями стегна.

Був сон, голодний сон, роздратування від напівсвідомості і покарання підлоги.

Не зважай на ноги, що сверблять.

Не шкрябай ступні.

І не дуже рухайся.

Нехай усе буде так, як є, чого б воно тобі не коштувало. Можливо, незабаром настане час вирушати. Світло, як постріл. Як вибухівка для очей. Можливо, незабаром вирушати. Можливо, незабаром, тож прокинься. Негайно прокинься, щоб тобі! Прокинься.

Двері відчинились і зачинились, над ним схилилася якась постать. Рука поплескала холодні хвилі його одягу і замурзані потоки під ними. За рукою з’явився голос.

— Максе, — прошепотів він. — Максе, прокинься.

Його очі відреагували не так, як це зазвичай буває від шоку. Він не кліпав, не мружився, не водив ними, як навіжений. Так буває, коли прокидаєшся від кошмару, а не посеред нього. Ні, він повільно розплющив очі, з темряви у морок. А от його тіло відреагувало — він смикнувся вгору і викинув руку, ловлячи повітря.

Голос взявся його заспокоювати.

— Вибач, що так довго не приходив, мені здавалося, що за мною хтось стежить. Та й той чоловік щось затягнув із виготовленням посвідчення особи, але… — Невелика пауза. — Тепер воно у тебе є. Не найкращої якості, але, якщо пощастить, допоможе тобі доїхати туди, коли вже не буде іншого виходу. — Він присів і махнув на валізу. В іншій руці він тримав щось плоске і важке. — Ну ж бо, підводься.

Макс послухався, підвівся і пошкрябався. Він відчував, як напружилися його кості.

— Посвідчення всередині. — Він простягнув книжку. — Тобі також слід покласти туди карту і вказівки. Там ще є ключ — захований усередині в обкладинці. — Він якомога тихіше розстебнув валізу і поклав туди книжку, наче якусь бомбу. — Я повернуся за декілька днів.

Він залишив невеликого мішечка з хлібом, салом і трьома маленькими морквинами. А ще — пляшкою води. Він не вибачався.

— Це все, що мені вдалося дістати.

Двері відчинилися, двері зачинилися.

Знову наодинці.

І одразу ж до нього долинув звук.

У темряві, наодинці, усе здавалося неймовірно шумним. Кожен його рух відлунював, ніби шурхіт складки. Він почувався як людина у паперовому костюмі.

Їжа.

Макс розділив хліб на три шматки і відклав два. А тоді накинувся на той, що тримав у руці, жував і ковтав, проштовхуючи його пересохлим коридором свого горла. Сало