Читати книгу - "Привид із Валової"

коли харчуються. Умова — не вередувати, їсти на місці, нічого не викидати, не водити за собою цілий кагал бажаючих. Бачте, пане Кошовий, цей фацет аж надто спритний.

— Кажіть, шо хочте, але обід від пані Кошацької через вас нині втрачаю. Тому, перепрошую паньство, корону мусіте сплатити за те, що я ся витратив на вас, стою і слухаю. Тими брудними вухами, на які ви мені вказали! Такі є правила!

— Ніде нема таких правил! — уперто правив своє Шацький. — Зависоко числиш себе, Фертику!

— Ша! То ви мене занизько рахуєте, прошу пана!

Віко легенько смикнулося.

Клим спокійним жестом зупинив водограй Йозефового обурення.

— Я мушу переконатися, що нам є про що з тобою говорити, Фертику. Як виглядає Рибка Павло?

— Хе-хе! Хто ж не знає Рибку Павла!

— Ось я й хочу почути, чи про одну й ту саму особу думаємо.

Жебрак для чогось вийняв подаровану цигарку з-за одного вуха, пом’яв пальцями, переклав за інше.

— Маленький. Худий. Голомозий. Клаповухий. Каже, що грав ролю народу в якомусь театрі. Значить, виходив на сцену, коли її треба було наповнити людьми. Ніс отак, набік, — Фертик показав на собі. — Каже, шо зламав, як ся гепнув уночі об ринву. Але то є брехня.

— Що ж у нього з носом?

— Побили на Левандівці. Думав ся прижи в якоїсь кубіти. То її кавалер приголубив залізякою. Пишається, шо кривдника забрали до криміналу. У нас із того часу Рибку Павла не шанують.

— Чому?

— Ніхто не любить хатраків{20}.

— Хіба Рибка Павло — хатрак? — запитав скептично Шацький.

— Та зара, може, нє. Завтра може ним стати. Хто ся злигав із кукурудзою{21} один раз, завше злигається інший.

— Збігається все, — кивнув Кошовий. — Бач, як гарно вже балакаємо. Так давай далі, Фертику, раз почав. Де ми твого друга Рибку Павла можемо знайти нині?

— Дідько з рогами йому друг! — вицідив жебрак.

— То де збираються оті рогаті Рибчині друзі? На обід не встигнеш, їй-богу.

— Та я й так стратив!

— Фертику, май совість! — знову вліз Шацький. — Пані Кошацька сама не їстиме того, чим зібралася тебе частувати. А викидати їдло в порядних помешканнях не водиться. Вже награвся, всі побачили, який ти джиґун.

Справді, публіка з бруку вже шукала й знаходила собі інші, цікавіші сценки.

— А корона?

Фертик уже не говорив через губу. Втративши вдячних глядачів, він сам перетворився на звичайного нахабного прохача, котрому лише треба нагадати іншим про власний гонор.

Кошовий мовчки вивудив монету, підкинув на долоні.

— А ще одна корона?

Підкинувши монету, Клим зловив її, затиснув у кулаці.

Розвернуся, демонструючи зовсім не жартівливий намір йти геть.

— «Під градусом»! «Під градусом»!

Обернувшись на розпачливий вигук, Кошовий скривив кутик рота, зображаючи гидливу й водночас переможну посмішку.

— Заради цього ти воду варив? Тримай!

Відстань між ними була в кілька добрих кроків, та жебрак спритно плеснув долонями, ловлячи монету на льоту.

— Шацький, дайте йому ще одну, — попросив Клим. — У мене дріб’язку вже нема, ми з вами потім розрахуємося. Заробив, заробив, не сперечайтеся.

…Погодившись узятися за доручення, на яке його висватала Магда Богданович, він ліг із цим спати.

Крутився цілу ніч, спав неспокійно. А ранком підвівся з розумінням: у цій історії до істини нема ані довгих шляхів, ані коротких. Бачив один-єдиний. Яким він буде, Кошовий ще не знав. Так само не розумів, чи взагалі у змозі на нього вийти. Тим більше що службу в конторі пана Штефка ніхто не скасовував. Сидячи за своїм маленьким хистким столиком у атласних нарукавниках та борсаючись у паперовому морі, Клим не може поводитися вільно й займатися пошуком так само, як минулого року вираховував у місті батяра, котрий полегшив йому гаманець, позбавивши засобів до існування й ледь не змусивши жебрати.

Складаючи подумки нехитрі математичні вправи, Кошовий відкидав ті, що не мають рішень. Тобто, якби він служив у поліції чи бодай мав доступ до тієї інформації, котру мають агенти, напевне знайшов більше способів розв’язати задачку, де дана лише міфічна Чорна пані. Відтак, зібравши докупи все чуте й бачене, а потім — відкинувши все недосяжне, зупинився на тому, що чомусь зовсім не зацікавило кримінальну поліцію. Зокрема, цілковито проігнороване комісаром Віхурою.

Пляшка з-під токайського вина в кутку на першому поверсі забудови.

Пійло дешеве. Доступне насамперед тутешнім жебракам, і вони зовсім не вередують. Угорське абсолютно їх влаштовує.

Звідси — висновок, повторений Климом уже для самого себе: тієї ночі, коли в будинку на Валовій вбили Антона Моргуна, там був іще хтось.

Жебрак.

Свідок.

Забрався туди, бо падав дощик. Роздобувши пляшку токая, шукав собі затишної місцини. Де хоча б не крапало над головою. Коли ж його спокій після випитого вина було порушено, жебрак напевне бачив, що відбулося.

Проте свідком убивства мав би перейматися Марек Віхура.

Перед Кошовим стояло інше завдання — дізнатися, що відбувається в будинку з привидом уночі. Являється там Чорна пані чи ні. Той факт, що будівництво з відомих уже причин то зупинялося, то знову відновлювалось, давало Климові підстави припустити: оселю недалеко від центральної частини міста могли облюбувати саме жебраки.

Адже чутки про Чорну пані ніби поширюють вони.

Саме тому в її існування мало хто вірить.

Стару легенду поважають. Навіть переповідають при нагоді, роблячи круглі очі. Так само бабуся розказує онукам страшні казки, аби бешкетники принишкли й швидше повкладалися спати. Відтак із жебрацьких вуст усе звучить досить серйозно, аби поширюватися усно, — й зовсім недостатньо для того, аби історія про привида стала підставою для ґрунтовного поліцейського розслідування.

Кошовому ж шукати того, хто міг напасти на Моргуна, не випадало. Зрештою, це не його справа.

Йому потрібен хоч хтось, здатний підтвердити — так, бачив Чорну пані на власні очі. Тверезими були вони чи п’яними, наразі жодного значення не мало.

Затримка вийшла через те, що Клим зеленого поняття не мав, як відшукати серед сотень львівських жебраків одного. Того самого, поки що безіменного, котрий ночував на Валовій і міг або сам бачити привида, або — знати особу, котра споглядала моторошне явлення на власні очі.

Задачка не з простих. Особливо забавляла Кошового єдина прикмета, яку мав, — жебрак полюбляє дешеве міцне угорське вино. Кумедного тут, звісно, мало. Проте ніде правди діти: саме завдяки знайденій пляшці він і додумався до пошуків саме жебрака. Але ж це все одно, що шукати, скажімо, певного цигана, про якого ніби відомо багато — чорнявий, кучерявий, краде коней і так далі.

Розважаючи себе такими ось