Читати книгу - "Чорнильне серце"

голівці, й Меґі мимоволі згадала, як часто так робив і батько, як він, іноді лаючись, бігав з кімнати в кімнату, шукаючи пластир, і через ці спогади на очі їй знов навернулися сльози.

— Ой лишенько! Та тут тихіше, ніж у гробницях єгипетських фараонів! — вигукнула якоїсь хвилини Елінор (Меґі завважила, що тітка має звичку вигукувати «Ой лишенько!»). — Невже ніхто з вас не може хоч зрідка сказати: «Ах, який мальовничий краєвид!» або «О, який чудовий замок!»? Не мине й півгодини, як у такій мертвій тиші я засну за кермом.

Вона все ще не розстебнула на кофті жодного ґудзика.

— Я не бачу тут ніяких замків, — промурмотіла Меґі.

Та невдовзі Елінор таки показала їй одного.

— Шістнадцяте століття, — оголосила тітка, коли на гірському схилі з’явилися руїни фортечних мурів. — Трагічна історія. Заборонене кохання, переслідування, смерть, сердечні муки…

Поки вони їхали серед мовчазних прямовисних скель, Елінор розповіла про битву, що понад шістсот років тому розгорілася саме на цьому місці. («Якщо покопирсаєшся серед цього каміння, то запевне знайдеш іще кілька кісток і понівечені шоломи».) Здавалося, про кожну дзвіницю вона знає яку-небудь історію. Декотрі з них були такі неймовірні, що Меґі, слухаючи, недовірливо морщила чоло. «Саме так воно й було, повір мені!» — щоразу завершувала розповідь Елінор, не спускаючи очей з дороги. Особливо її захоплювали, схоже, жахливі історії з убивствами: про нещасливих закоханих, яким відтинали голови, про князів, що їх живцем замуровували в стіни…

— Тепер усе довкіл має, звісно, цілком мирний вигляд, — підбила підсумок вона, коли після однієї з таких історій Меґі навіть трохи зблідла. — Але, запевняю тебе, повсюди тут ховається яка-небудь темна історія. Та вже ж, кілька століть тому життя протікало куди цікавіше!

Меґі не розуміла, чим же таке цікаве було те життя, коли люди, якщо вірити Елінор, не мали іншого вибору, крім умерти або від чуми, або від рук вояків, які блукали в околицях. Та коли Елінор бачила яку-небудь спалену фортецю, то від захвату вкривалася червоними плямами, а її очі, звичайно холодні, як камінь, спалахували романтичним блиском. І тоді вона заходжувалася розповідати про войовничих князів та жадібних до золота єпископів, що колись сіяли страх і смерть у горах, через які вони оце їхали добротними асфальтованими дорогами.

— Люба Елінор, вам запевне треба було народитися в іншій історії, — озвався раптом Вогнерукий.

Це були перші слова, які він промовив, відколи вони вирушили в дорогу.

— В іншій історії? Ви хотіли сказати: в інші часи. Це правда, мені й самій частенько так здається.

— Називайте це як завгодно, — відповів Вогнерукий. — У кожному разі, з Каприкорном ви, гадаю, спільну мову знайдете. Він теж любить такі історії.

— Ви хочете мене образити? — насторожилась Елінор.

Таке порівняння змусило її, схоже, замислитись, бо потім вона майже цілу годину мовчала, й Меґі знов уже ніщо не відвертало від похмурих думок. І знову в кожному тунелі її підстерігали оті страшні картини.

Уже вечоріло, коли гори відступили й за зеленими пагорбами далеко на обрії зненацька з’явилося, немов іще одне небо, море. У промінні призахідного сонця воно мерехтіло, ніби шкіра дивовижної змії. Востаннє Меґі бачила море дуже давно. То було море холодне, сланцево-сіре й рябе од вітру. А це мало інший вигляд, зовсім інший.

Меґі стало тепліше на серці вже через те, що побачила море. Однак воно раз у раз ховалося за потворними висотними будинками, які повсюди тіснилися на вузенькій смужці землі між водою й пагорбами, що підступили до берега. Деінде вони взагалі не лишали будинкам місця, розросталися вшир, доходили до самого моря, і хвилі лизали їхні зелені підніжжя. У промінні призахідного сонця пагорби й самі здавалися хвилями, що повиповзали на берег.

Поки вони їхали звивистою дорогою вздовж берега, Елінор почала нову розповідь: щось про римлян, які нібито провели цю дорогу, про те, як вони боялися диких мешканців цієї вузенької смужки…

Меґі слухала лише краєм вуха. Уздовж дороги росли пальми з припорошеними й колючими кронами. Поміж ними цвіли схожі на павуків велетенські агави з м’ясистим листям. Небо за ними бралося в рожевий і цитриново-жовтий кольори, тоді як сонце все нижче схилялося до моря, а згори розливалося щось темно-синє, немовби звідкись витікало чорнило. Картина була така захоплива, що аж серце щеміло.

Місцевість, де оселився Каприкорн, Меґі уявляла собі зовсім не такою. Краса і страх уживаються рідко.

Вони проїхали невеликим селищем, повз будинки, такі строкаті, неначе їх порозмальовували діти. Будівлі були жовтогарячі, рожеві, червоні, й раз у раз траплялися жовті: блідо-жовті, буро-жовті, піщано-жовті, брудно-жовті — з зеленими віконницями й буро-червоними дахами. Навіть надвечірні сутінки не могли поглинути їхніх барв.

— Нічого небезпечного я тут не бачу, — завважила Меґі, коли машина промчала повз іще один такий рожевий будинок.

— Це через те, що ти весь час дивишся лише ліворуч! — озвався позаду Вогнерукий. — Але все має світлий бік і темний. Ти ось поглянь праворуч.

Меґі послухалася. Спершу пропливали тільки строкаті будинки, що підступали до самої дороги, тислись один до одного, так ніби трималися за руки. Та потім будинки раптово скінчились, і тепер дорогу обрамляли круті схили, у складках яких уже гніздилася ніч. Так, Вогнерукий казав правду: тут усе мало моторошний вигляд, і поодинокі будинки ніби утопали в уже близькій пітьмі.

Вечоріло просто на очах: на півдні ніч настає швидко. Меґі була рада, що Елінор весь час їхала добре освітленою набережною. Але згодом Вогнерукий сказав їй звернути від узбережжя вбік — убік від моря й строкатих будинків, звернути в темряву.

Дорога все далі заглиблювалася в пагорби, то здіймаючись угору, то спускаючись униз, а схили обабіч ставали чимраз крутіші. Промені від фар вихоплювали з темряви зарості дроку, здичавілого винограду й оливи, що стояли на узбіччі, скарлючені, мов старі діди.

Лише двічі назустріч їм трапилися машини. Час від часу з темряви виринали вогні якогось села. Але дороги, які Вогнерукий показував Елінор, вели їх убік від вогнів, усе далі й далі в глуху ніч. Кілька разів світло від фар падало на руїни будинків, однак жодної історії, пов’язаної з ними, Елінор розповісти не могла. У цих убогих стінах не мешкали ні князі, ні єпископи в червоних мантіях — лише селяни та наймити, чиїх історій ніхто не записував, і вони загубилися, зникли під диким чебрецем та буйними заростями молочаю.

— Чи ми ще не збилися з дороги? — нарешті глухо поспитала Елінор, так ніби в світі довкола неї залягла надто глибока тиша, щоб розмовляти на повен