Читати книгу - "Метаморфози, або Золотий осел"

навпаки, сміятися, напихати шлунок солодкими ласощами, віддаватись любовним утіхам і таке інше віщує душевну скорботу, хворобу та інші прикрощі. Краще я тебе розважу приємною розповіддю й казками, які знають старі жінки, — і вона ось так почала:

28. Жили-були в одній країні цар і цариця. Були в них три дочки — незвичайні красуні. Хоч як милувала око врода двох старших, все-таки можна було досить легко знайти слово, для того щоб похвалити її,»-а краса наймолодшої дочки була настільки незрівнянна, така неперевершена, що людська мова виявилась надто бідною, щоб гідно її описати, тим паче прославити. Отож багато місцевих громадян і сила-силенна чужинців, яких цілими юрмами приваблювала чутка про небачене чудо, завмирали від подиву, вражені несказанною її красою. Вони прикладали праву руку до губ та, поклавши вказівний палець на витягнутий великий[111], вшановували її, неначе богиню, релігійними почестями. І вже по найближчих містах та по сусідніх країнах рознеслась вість, що богиня, яку породила лазурова моря глибінь і виплекали піняві хвилі, перебуває в гущі людській, щедро і повсюдно дарує свою ласку, або ж ще раз із нового сімені небесних світил вже не море, а. — , земля привела на світ другу Венеру у цвіті дівочої, незайманої краси.

29. Таке переконання з кожним днем поширювалось усе більше й більше. Така чутка розійшлась по близьких островах і переважній частині материка, одне слово, майже по всіх країнах. З усіх усюд припливали юрми людей, яких не лякали ні далека дорога, ні морська глибина, щоб тільки глянути на знамените диво віку. Ніхто вже не плив на острів Пафос[112], ніхто й не плив у Кнід[113], ні навіть на самий острів Кіферу[114], щоб подивитись на богиню Венеру. Свята богині проходили непоміченими, храми занепали, священні подушки лежали зневаженими[115], обряди пішли в забуття, статуї стояли не увінчані, остиглий попіл вкривав опустілі жертовники. Люди б'ють поклони перед дівчиною, в її людських рисах обличчя шанують велич могутньої богині. Коли вона вранці виходить з дому, їй приносять жертви, на її честь влаштовують бенкети, щоб здобути прихильність відсутньої богині Венери. Коли ж вона проходить вулицями, її супроводить натовп, закидаючи квітами та вінками.

Це надмірне перенесення божеських почестей на смертну дівчину сильно стривожило серце справжньої Венери. Та, не тямлячи себе від обурення, гнівно трясучи головою, хвилюючись, так розмовляла сама з собою:

30. — Що ж це воно виходить? Невже я, предковічна мати природи, начало стихій, кормителька всесвіту, Венера, маю розділяти із смертною дівчиною почесті, що на них заслуговує лише божество? Ім'я моє, яке сяє на небі, обливається брудом земним! Невже я можу змиритися з тим, щоб самозванка користалася із спільних зі мною жертвоприношень, щоб смертна дівчина мала мою подобу? Хіба славнозвісний пастух (а його справедливе і чесне рішення схвалив навіть великий Юпітер[116]) даремно надав мені перевагу за виняткову красу мою перед чарівними суперницями-богинями? Та хто б вона не була, нехай передчасно не радіє привласненням моїх почестей! Вона ще жалкуватиме, що в неї надприродна краса!

І от Венера кличе до себе свого крилатого сина, зухвалого пустуна, який нахабною поведінкою нехтує суспільними порядками; озброєний стрілами й полум'ям, бігає вночі по чужих домівках, розлучаючи повсюдно подружжя, безкарно коїть нечесні вчинки, а доброго ані крихітки не робить. Ось його, непогамовного і свавільного, веде в те місто й показує навіч Псіхею[117] (таке було ім'я дівчини), розповідає докладно про хід змагання на першість у красі і, зітхаючи та тремтячи від, обурення, каже йому:

31. — Благаю тебе теплом материнської любові, приємними ранами від стріл твоїх, солодкими опіками від твого смолоскипа, відомсти нещадно за свою матір. Суворо покарай зухвалу кралю і зроби для мене, одне-однісіньке, передусім ось що: хай ця дівчина запалає палким коханням до найбіднішого чоловіка, позбавленого всілякої честі, маєтку і навіть самої безпеки, до такого злидаря, якому рівного немає у світі.

Після цих слів Венера довго й міцно цілує сина напіввідкритими вустами, потім опиняється на поблизькому виступі берега, омиваному морськими хвилями. Ледве торкнулась рожевими ступнями вологої піни клекотливих хвиль, як уже була на ясному гребені валу (саме цього вона захотіла); досить їй подумати лише, і одразу, немов наперед йому велено було, виринав її почет морський: з'явились і Нереєві дочки[118] — співучий хор, і Портун[119] з розкуйовдженою синьою бородою, і Салація[120] з подолом, повним риб, і маленький Палемон[121], що їздить верхи на дельфіні; серед морських хвиль то тут, то там підстрибують зграйки тритонів[122]: один із них м'яко трубить у звучну черепашку, інший заслоняє богиню шовковимпокривалом від докучливої спеки, ще інший тримає перед очима володарки дзеркало, а ті парами ниряють під її колісницю. Такий почет супроводив Венеру в її подорожі до Океану[123].

32. Тим часом Псіхея, дарма, що несказанно вродлива, не має з цього ніякої користі. Всі милуються нею, всі в один голос хвалять її, але ніхто — ні цар, ні царевич, ні навіть простий собі чоловік — не залицяється до неї. Всі захоплюються її божественною красою, проте всі дивляться на неї як на майстерно виконану статую. Дві її старші сестри, хоч про їх буденну вроду ніхто ніколи й не згадував, вже давно були висватані за женихів царського роду й заживали собі родинного щастя. Псіхея ж — молода дівчина, неначе всіма забута вдова, сидить удома, оплакує в душевному сум'ятті свою гірку самотність, знемагає тілесно, ненавидить свою красу, яка всіх людей полонила. Тоді нещасний батько. бідолашної Дівчини, вбачаючи в цьому заздрість богів, але лякаючись їхнього гніву, звертається за порадою до стародавнього оракула мілетського бога[124] і молитвами та жертвами благає у всемогутнього бога шлюбу і чоловіка для безталанної дівчини. А Аполон, хоч і сам грек і навіть іонієць, з пошани до творця мілетського оповідання проголошує латинською мовою таке віщування:

Дівчині стати вели на тій скелі стрімкій, володарю,

Й не до весілля її — до похорон зодягни.

Не сподівайся дарма на звичайного, смертного зятя,

Буде чудовиськом він, змієм крилатим, страшним.

Крила розправивши, він над всіма нависає, жорстокий,

Рани наносить усім, палить нещадним вогнем.

Навіть Юпітер тремтить перед ним і боги невмирущі,

Ріки бояться його й темного Стіксу краї.[125]

Почувши таку відповідь священного оракула, цар, ще недавно щасливий, повертається додому засмучений і зажурений і розтлумачує жінці зміст лиховісного віщування. Сум, ридання, зойки протягом багатьох