Читати книгу - "Відчай"

обірвався, відновився лише під час югославської кризи, у квітні сорок першого. Його вже не викликали, бо Берія тоді точно знав, що Гітлер почне війну саме двадцять другого червня, інформація була абсолютна, але повторити це Хазяїнові було безумством, той лютував так, що міг кинути в камеру, підняти на дибу, знищити…

— Ви пригадуєте, Лаврентію Павловичу, — тихо сказав Комуров. — Ми за вашою вказівкою готували на нього документи на звання Героя за зрив переговорів у Швейцарії між Даллесом і німцями…

— А чому ви, власне, з'явилися до мене, а не пішли з цим питанням до Абакумова? — здивувався Берія. — Я зараз подзвоню до нього, проведіть нараду, а потім, якщо вирішите порадитися, приїжджайте втрьох, навіщо ігнорувати наркома?

Деканозов, мабуть, зрозумів ті мотиви, що примушували Берію поводитись саме так.

— Оскільки Абакумов, — сказав він, — тоді, коли працював Штірліц, займався СМЕРШем, ми не хочемо ставити наркома в незручне становище…

Але Комуров гнув своє:

— Віктор не орієнтується в цій ситуації, Лаврентію Павловичу… А коли зрозуміє, то може повернути справу не туди, куди слід.

Берія схопився з-за столу:

— Ти свої інтриги облиш! Що за батумські штучки?! Одну справу робите!

Сховавши папки в сейф, викликав Саркисова:

— Подзвони на дачу, нехай накриють стіл на трьох, голова тріщить, хоч годинку повітрям подихаю, — і пішов до дверей, кинувши Деканозову й Комурову: — Їдьмо, я вам там мозок прополощу, інтригани…

Тільки в машині, відгородившись од шофера й охоронника товстим склом, Берія сказав:

— Ну, тепер розповідайте…

— Ініціатором арешту цього самого Ісаєва був я, Лаврентію Павловичу, — сказав Деканозов. — Богдан тільки ордер підписав… Справа в тому, що він може стати ключовою фігурою у справі Валленберга, а ви знаєте, як Йосиф Віссаріонович ставиться до цього безглуздого інциденту…

— Це не безглуздий інцидент, — заперечив Комуров. — Ми хотіли віддати Валленберга шведам, але Абакумов особисто вивіз його з Будапешта в Москву і почав м'яти, вибиваючи зізнання, що той працював на гестапо… Ну й пом'яв — ми його насилу відходили…

— Що у вас є на Ісаєва? — спитав Берія.

— Звернення до Кузнецова й Лозовського, — відповів Деканозов. — Тобто зв'язок з ворогами… З майбутніми ворогами народу… Це перше. Зізнання, що він є прибічником Тіто, — два… Решту досить незграбно зробив Влодимирський, він тепер, — Деканозов посміхнувся, — «Аркадій Аркадійович»… Маємо зізнання, що зустрічався з Троцьким, називав його «вождем РСЧА»… Курить фіміам Тіто… Є зобов'язання «працювати на англійців», підібрано квітневі шифровки з Берліна, щоб ми переказували гроші на його ім'я у Парагвай…

Берія досадливо перебив Деканозова:

— Якщо мене не зраджує пам'ять, Меркулов вважав це грою…

Комуров зітхнув:

— До речі, він ще там, у Південній Америці, в нашому посольстві просив, щоб ми негайно забрали Мюллера, давав координати… Але ж сидять на місцях анкетні йолопи, що для них Мюллер?!

— Хто призначав цих людей? — спитав зацікавлено Берія.

— Ми, Наркомат закордонних справ, — відповів Деканозов. — Але є віза Абакумова.

— Підготуйте мені записку, — сказав Берія.

…На дачі і в своєму особняку на вулиці Качалова Берія не боявся підслухування (точніше, не в такій мірі, щоб непорушно уникати ризикованих розмов), оскільки запрошував до себе Курчатова, реабілітованого Ландау, Мікуліна, інших учених, він увів в особисту охорону свого інженера, який контролював можливість проникнення «ворожих технічних спецслужб»; абакумівські «жучки» знайшли б неодмінно; в Кремлі така профілактика була неприпустима — хоч Сталін давно вже не жив тут, перебравшись на Близьку дачу, але працювати приїжджав сюди — негайно настукали б…

І все-таки Берія, коли сів за стіл, машинально ввімкнув приймач і розмову продовжив, бо в голові його щось зріло, важко, похмуро крутилося, немов жорна гігантського млина приладнувалися одне до одного…

Валленберг цікавив його такою ж мірою, як і Сталіна; Швеція й досі вимагала повернути викраденого дипломата; взимку сорок п'ятого посол у Стокгольмі Олександра Коллонтай, та й сам Деканозов запевнили шведські власті, що Валленберг перебуває в Будапешті під охороною радянських військ; як тільки закінчаться вуличні бої, його відправлять додому, немає ніяких підстав для занепокоєння.

Але Абакумов вивіз Валленберга до Москви; швед справді нічого не знав, крім того, що переговори з нацистами про врятування приречених в'язнів концтаборів ведуть і американці в Швейцарії.

Абакумов навалився на Валленберга з усією люттю, на яку був здатен, нещасний опинився в госпіталі, а шведи вимагали відповіді від Москви, до Сталіна звернувся міністр закордонних справ Трюгве Лі, який мав стати генеральним секретарем Об'єднаних Націй.

— Що зі шведом? — роздратовано спитав Сталін, викликавши Берію. — Чому Коллонтай сказала, що він у нас? Він справді тут? Якщо дійсно був гестапівським агентом — виведіть на процес, запросіть пресу, знайдіть свідків, не мені вас учити…

Але невдовзі вибухнула чергова криза в Берліні, не до шведа; потім Берія акуратно відійшов од Луб'янки, а тепер — у зв'язку зі справою цього банкіра — Ісаєв обіцяє опублікувати книгу про розмови Деканозова з Герінгом і Риббентропом… Деканозов — його людина, сидів у Молотова зрештою як зв'язковий; отже, якщо книжка справді вийде, буде завдано удару по ньому, Берії, бо він — прямо чи опосередковано — керував роботою апарату, коли цей чортів Штірліц був у рейху, єдиний укорінений у РСХА…

— Ну гаразд, — вислухавши гостей, замислено мовив Берія, — а що, власне, він міг знати про нас, крім дівок Деканозова і його розмов з Герінгом? Що нам Герінг? Відмовимося, та й годі! Фальсифікація історії, провокація панів імперіалістів! На дівок зовсім відповідати не будемо, брудні плітки. Що він міг знати ще?

— Він міг знати все про операцію по усуненню Лейби, — сказав Комуров.

Берія нахмурився, не відразу його зрозумівши, потім посміхнувся:

— Троцького, чи що? Лейба… Скільки мільйонів коштує нам цей Лейба… Ну написав Лейба книжку про Хазяїна — гидку, наклепницьку, надрукували її, а який результат? Пшик! Нуль! Розумні люди навіть повернули її на нашу користь: «Смертельний ворог диктатора пише про цього з повагою»…

— Він може знати й напевно знає про наші ділові підходи до Гітлера з тридцять п'ятого, — сказав Деканозов.

— Ви маєте на увазі Дадіані?

— Так…

— Ще щось?

— Секретні протоколи, підписані Молотовим і Ріббентропом, знищення нашої агентурної сітки в Німеччині, наказ про припинення роботи по націонал-соціалізму… — Деканозов зітхнув. — Він знає багато, Лаврентію Павловичу… Він пересікався з Орловим, який зник з Іспанії і якого ми не можемо знайти… Орлов знав таке, від чого волосся дибом стане, якщо він відкриє це…

— То примусьте цього Ісаєва розповісти, що він написав! — Берія не міг приховати роздратування. — Чи розучилися працювати?!

— Він не розвалиться, — впевнено сказав Комуров. — Варіант Постишева.

— А фармакологія навіщо?! — Берія почав їсти смажене