Читати книгу - "Принцеса і королева, або Чорні та Зелені"

часто ведеться, привабило до нього ницих людців різного штибу, як труп смородом вабить до себе мушву. Наразі навколо колишнього коваля гуртувався найгірший набрід: сердюки, лицарі-розбійники, безрідні харцизяки найбруднішої крові, які полюбляли війну заради різанини, ґвалту і багатої здобичі.

Однак вельможне панство та лицарство Старограду і Обширу неабияк образилося, коли дізналося про зазіхання Зрадника, а надто сам принц Даерон Таргарієн, який у гніві жбурнув келих вина просто в обличчя Грізному Гуго. Князь Білий лише знизав плечима і поскаржився на марну витрату доброго напою, але князь Громобій мовив:

— Хлопчики мали б чемненько мовчати, коли говорять чоловіки. Мало тебе лупцював твій батечко. Дивися, щоб я не виправив за ним його помилку.

Двоє Зрадників вийшли разом і поспіхом почали готуватися до Громобоєвого вінчання на царство. Наступного дня Грізний Гуго показався вже у короні чорного заліза, і це конче розлютило принца Даерона разом із чесно уродженими князями та лицарями. Один з таких — пан Рогер Пшінка — наважився навіть збити корону з голови Гуго.

— Бидло в короні — ще не король! — вигукнув він. — Тобі, ковальчуку, підкову на голові носити, а не корону!

На жаль, вчинок його виявився стільки ж нерозумним, скільки і зухвалим. Ясновельможний Гуго не схвалив дотепність пана Рогера; за його наказом лицаря притиснули до землі, й байстрюк-ковальчук власноруч прибив йому гвіздками до черепа аж три підкови замість однієї. Коли ж друзі пана Пшінки спробували втрутитися, то свиснули мечі, зблиснули кинджали, і троє людей лишилося лежати мертвими, а ще з десяток — пораненими.

Такого свавілля вояки, вірні принцові Даерону, стерпіти вже не могли. Князь Унвин Пик та лінькуватий пан Гоберт Вишестраж зібрали одинадцять інших князів та земельних лицарів на таємну раду в льосі одного з заїздів Гуркотня, щоб вирішити, як зрештою вгамувати надмірну пиху підло уроджених драконоїздців. Змовники вирішили, що позбавитися Білого — то не штука, бо він не просихав од вина і ніколи не відзначався вояцькою вправністю. Але Громобій сам по собі був далеко небезпечніший, а останнім часом ще й оточував себе вдень та вночі підлабузниками, табірними дівками і найманцями, що прагнули його милостей. Князь Пик зазначив, що коли вбити лише Білого, а Грізного лишити живим, то зиску буде небагато; Грізний Гуго мусив померти першим. Довго і гаряче сперечалися того дня у корчмі під знаком «Кривавого Шпичака»: шляхетне панство судило і рядило на різні голоси, як краще облаштувати справу.

— Всі люди смертні, вбити можна кожного, — казав пан Гоберт Вишестраж, — але що далі робити з драконами?

Пан Тайлер Навхрест зауважив, що після заворушень у Король-Березі їм має вистачити Тессаріони, щоб відібрати в Раеніри Залізний Престол. Але князь Пик відповів на це, що перемозі не завадить підтримка Вермітора та Срібнокрилки. Марк Амброз хотів спершу взяти місто, а Білого та Громобоя позбавитися вже після перемоги. Але Ріхард Родин вважав такий задум за безчесний.

— Не можна спонукати людей проливати за тебе кров, а потім їх убивати! — рішуче мовив згодний з ним Зухвалий Джон Розстан. — Байстрюцька підлота має загинути зараз. А опісля хай найвідважніші з нас сядуть на їхніх драконів і полетять на них у бій.

Ніхто у тому льосі не сумнівався, що пан Розстан каже про себе.

Хоча принца Даерона на тій раді не було, «Шпичаки» (під таким прізвиськом пізніше стали відомі змовники) не бажали діяти без його згоди та благословіння. Овейн Фосовей, господар Сидрівця, під покровом темряви пішов до принца, розбудив його і привів до льоху, де змовники розповіли йому про свій задум. Свого часу добросердий та м’який, зараз принц не вагався ані миті — коли князь Унвин Пик поклав перед Даероном накази про страту Грізного Гуго Громобоя та Ульфа Білого, він притиснув до них свою печатку радо і рішуче.

Та коли плетеш змови, то мусиш ретельно молитися, бо жоден людський задум ще не встояв перед примхою вишніх богів. За два дні по тому, якраз тоді, коли «Шпичаки» збиралися завдати удару, Гуркотень прокинувся посеред ночі від шалених криків та вереску. За міськими стінами палали табори, валки панцирних лицарів вдиралися до становиська з півночі та заходу і різали усіх, хто траплявся під руку, зусібіч летіли хмари стріл, а згори падав жахливий у своєму гніві дракон. Так почалася друга битва при Гуркотні.

Той дракон був Морський Серпанок, а наїзник його — Аддам Веларіон, який прагнув довести, що не всі байстрюки є зрадниками та перевертнями. Хіба міг він знайти кращий спосіб, ніж відібрати Гуркотень у Двох Зрадників, які своїми ницими діяннями заплямували і його ім’я теж? Співці кажуть, що пан Аддам спершу полетів з Король-Берега до Божого Ока, де сів на священному Острові Ликів і радився з зеленими людьми. Та слуга вченості мусить обмежувати себе лише тим, що відомо напевно. А напевно відомо те, що пан Аддам літав далеко і швидко, сідав у замках великих та малих панів, вірних королеві Раенірі, й зрештою зібрав собі з клаптиків таке-сяке військо.

У землях, що їх омиває велика річка Тризуб, вже сталося чимало битв і сутичок, і не лишилося ані села, ані містечка, з якого б війна не зібрала криваву данину… але Аддам Веларіон не знав спочинку, мав спритного язика і непохитну рішучість, та й річкове панство добре пам’ятало, яка жахлива доля спіткала Гуркотень у руках ворога. Доки пан Аддам наготувався рушати, за його спиною стояло майже чотири тисячі вояків.

Велике військо, яке таборувало під мурами Гуркотня, переважало нападників числом, але надто довго засиділося на одному місці. Послух слабшав, табором повзли хвороби; смерть князя Ормунда Вишестража лишила військо без очільника, а пани, які прагнули його заступити, так захопилися чварами поміж себе, що геть забули про справжнього ворога. Нічний наскок пана Аддама застукав їх зненацька. Вояки принца Даерона ще й втямити не встигли, що почалася битва, як ворог вже опинився серед табору і заходився рубати усіх, хто спросоння вибирався з наметів, сідлав коней, намагався вдягти броню чи застібнути паса з мечем.

Найбільш руйнівної шкоди, певно ж, завдав дракон. Знову і знову Серпанок пірнав з-під хмар донизу і поливав вогнем усе, що бачив на землі. Скоро палало вже кількасот наметів, серед них розкішні шовкові шатра пана Гоберта Вишестража, князя Унвина Пика і самого принца Даерона. Не уникнуло вогню і містечко — ті крамниці, майстерні, будинки та септи Гуркотня, які вціліли від першого погрому, тепер