Читати книгу - "Армагед-дом"

я життя покладу, але допоможу тобі ДІЗНАТИСЬ ім’я вбивці…

Славко перехопив її погляд. Спустив очі, зітхнув, облишив магнітофон і сів поруч, так, що Лідка відчула тепло його плеча.

— Лідо… Мені батько розповідав… Іще ПЕРЕД усім. Щось на зразок притчі, але мені здається, що він сам її й вигадав. Про те, для чого дані людству Ворота.

Лідка мовчала.

— Він казав… що апокаліпсис — не випробування. Що це намордник, надягнений на людство. А Ворота…

У двері застукотіли з новою силою:

— Лідо! Лідо! Відчини!

Славко здригнувся.

— У чому річ? — спитала Лідка недобрим голосом.

— Лідо… — Тимурова дружина Саня досі ще не зазіхала на Лідчину територіальну незалежність. — У твоєї мами вже води відходять, а переймів немає! Тимур на роботі, батько на роботі… Треба машину ловити, чуєш, і везти її швидше, бо це дуже небезпечно, треба швидше…

Лідка тремтячими руками скинула з дверей гачок.

Мама взувала туфлі. Дуже бліда. Зосереджена.

* * *

«Апокаліпсис — намордник, поводок, надягнений на людство. Кільце, що не дає нам рости далі, сковує те, що ми звикли називати прогресом. Залишившись живими, ми радісно беремося відтворювати себе — в усіх напрямках… Відбудовувати зруйноване. Відновлювати чисельність популяції. Усі наші сили спрямовані на те, щоб оновитися й вижити в новому катаклізмі. Ми не можемо дозволити собі жодного більш-менш пристойного космічного польоту, хоча технічні напрацювання існують уже багато циклів. Ми майже не користуємося ядерною енергією, хоч експлуатація атомних електростанцій добряче полегшила б нам життя. Але натягається поводок апокаліпсису — і спроби створити ядерну зброю призводять до загибелі цілих країн, цілих регіонів… Навіть звичайні боєприпаси — будучи вміщеними в спецукриття! — під час апокаліпсису самознищуються в п’ятдесяти випадках зі ста. Апокаліпсис — жорстка умова, обмеження, і нам не дізнатися, хто його встановив. Можливо, ніколи не дізнатися… Але що таке Ворота?

Ворота — це шанс. Це як прощення, ніби заохочення, ніби дорога в життя. І кожен школяр скаже: Ворота непізнавані, в усякому разі, на теперішньому рівні нашого розвитку…

Але наш рівень приречений лишатися таким довіку!

Ми крутимося, як білки в колесі, від циклу до циклу, і, здається, немає виходу. Але, можливо, якщо апокаліпсис — це колесо для білки, то Ворота — щось більше, ніж просто рятівне коло?

Якщо апокаліпсис — не випробування, то, можливо, Ворота — це і є тест? Лабіринт для щура?

Нас багато, але й Воріт багато. Я готовий із цифрами в руках довести — Ворота виникають із розрахунком на те, що люди, які живуть на землі, пройдуть у них УСІ. Якщо не гаятимуть ані секунди. Якщо ніхто ні на мить не затримається, щоб відштовхнути з дороги сусіда…

Та чи можливо це?

Страх смерті, матеріалізований у навислих над головами вогненних хмарах. Землетруси, від яких земля тріскається, як перепечений пиріг… Гублячи розум на підходах до Воріт, чи зуміють люди лишитися собою настільки, щоб увійти в рятівне Нікуди мирно і злагоджено, спокійно, як на прогулянці?

Списки загиблих під час евакуації публікуються на початку кожного нового циклу. Кожного з них затоптав ти, що читаєш тепер ці рядки. Бо ти вижив. Вони — ні.

Навіщо поставлено Ворота?

І що буде, якщо одного чудового дня людство пройде в них із гордо піднятою головою, не гаючись, але й не кваплячись, поспішаючи підтримати будь-кого, хто ненароком спіткнеться? Що буде, якщо це, нездійсненне, одного дня станеться?

Можливо, саме тоді цикл завершиться, і намордник буде знято. Підуть у непам’ять страхітливі у своїй регулярності землетруси, і невідомі астрономам комети перестануть з’являтися нізвідки. І дальфіни виводитимуть своїх личинок далеко від берега… Утім, що нам якісь там глефи окремо від власне Апокаліпсису?

І людство нарешті розвиватиметься. Розвиватиметься, а не ходитиме по колу, не розкручуватиме колесо для білки. Можливо, той, хто поставив Ворота, вирішить, що ТЕПЕР людство гідне життя без повідка…

Ні, не питайте мене, ХТО поставив Ворота. Я не відповім.

Я не знаю».

(Андрій Зарудний, із неопублікованих статей)

* * *

Бібліотекарка на вході, ймовірно, була ще й підсліпувата, бо людина з гострим зором елементарно розгадала б підміну. Читацький квиток було виписано на ім’я Рисюка Ігоря Георгійовича, а Лідка, хоч і в брюках і в чоловічому плащі, хоч і з підібраним під кашкет волоссям, на Рисюка скидалася мало. Навіть з урахуванням невиразної бляклої фотографії.

На те й розраховувалось — на несподіванку. Яка дівка наважиться увійти в закриту бібліотеку за пропуском із фотографією чоловіка? Лише божевільна.

— Божевільна, — кривився Рисюк. Але на авантюру все-таки пішов. Хоч і ризикував, до речі, багато чим. І це він, студент-відмінник, призер і дипломант, гордість і надія всіх, власник незаплямованого, новісінького доброго імені! Для підтримки іміджу він навіть одружився, Лідка знала, з якоюсь дурною телицею, для того лиш, щоб та народжувала йому дітей, бо діти також належать до поняття «імідж». І не побоявся ж скандалу, і навіть замовив книжки за Лідчиним списком…

Вона пройшла в гардероб і тихцем, непомітно роздяглась, перетворившись із дивного юнака на звичайну дівчину. Увійшла в залу, намагаючись не метушитись, не привертати уваги. Перша частина плану пройшла успішно — тепер на черзі була друга. І, звісно, можливі ще несподіванки, на зразок перевірки читацьких квитків просто на робочих місцях…

Перед віконцем видачі книжок була невелика, але черга. Лідка дивилась у стелю — нова будівля зведена була в авангардній манері, від усіх цих круглих віконець і спрямованих угору колодязів у Лідки запаморочилось у голові. Увесь час доводилось облизувати губи; здавалось, усі навколо тільки на Лідку й дивляться, і ось-ось на плече опуститься важка рука…

У віконці виникла звичайна дівчина, щоправда, в синій формі і з погонами.

— Ось, — Лідка простягла їй читацький. — Це мій приятель замовив позавчора.

Дівчина ледь помітно здивувалась:

— А чому він сам не прийшов?

— Заклопотаний, — Лідка улесливо всміхнулась.

— А де ваш читацький? — дівчина втупилась Лідці в обличчя.

Лідка стенула плечима:

— Але ж на мій квиток нічого не замовлено! Я не могла позавчора, попросила приятеля, і він…

— Чи не можна швидше? — роздратовано спитали з-за спини. Дівчина в погонах зітхнула. Пробігла очима рисюківське замовлення, гмукнула, відійшла; Лідці здалося, що вона пішла по чергового міліціонера і що найкраще тепер — зникнути. Бігом униз, у гардероб… Так, але це значить жорстоко підставити Рисюка, адже рисюківський квиток залишиться тут!

Найскладніше було вдавати байдужість. І не озиратися — на того, хто так доречно попросив бібліотекарку поквапитись.

Нарешті дівчина в погонах повернулась — сама і з пачкою книжок,