Читати книгу - "Зозулята зими"

Цього виявилося досить. Якась нетипова реакція… А тих, хто потім про самогубство патякав, я б сам… Не було то самогубством. Знаєш, як вона за життя чіплялася у лікарні?!

Руслана мовчить. Для чого слова, коли я й так добре чую її мовчання?

«Ти ж знаєш, що малюнки тут ні до чого, — мовчить вона. — По-дурному то було, видаляти їх в Інтернеті. І на приятелів віртуальних сестриних хоч сердься, хоч ні… Бо ж хвалили, сварили, вимагали чогось новенького… Вона не тому спробувала ту гидоту, що ідей для нових картин не мала. Он, повна тека ескізів: пиши, доробляй, комбінуй — не хочу. Не було б «коліс» під рукою, напилася б і з’явилася додому п’яною. Спершу крики, ляпас там. Потім вирок: і близько до дискотек не підходь, із тією компанією не водися, дома сиди за компом краще… Хіба то краще? Хто знає…»

«По-дурному», — киваю я. Мовчки. Виправдовуватися перед Русланою, що це не я геть усі малюнки сестри з нету забрав, не став. Бо кілька сайтів почистив — потім охолов, вирішив, хай хоч щось залишиться після Євки, бодай віртуальне. Може, хтось дивитиметься, ну, не радітиме, так хоч звертатиметься до неї як до живої… Та якийсь «доброзичливець» таки довершив справу і знищив усі малюнки.

Не буду виправдовуватися. Ой, не буду! Не лізь сюди, мала. Хоч, спасибі, звісно, що вислухала мою істерику мовчки.

— А далі?

— Далі? — Я чесно не розумію, чого вона хоче від мене? Почути про те, як матінка скандали влаштовувала мені та батьку? Як батько одного разу мовчки пішов із квартири, отак просто, посеред сварки, і більше не повернувся. Навіть за речами якась тітонька прийшла. Непоказна, тиха така, куди їй до матінки? Згодом, вона стала його дружиною. А матуся? Матуся! Та знайшла собі женишка в Іллінойсі. Через Інтернет, до речі. Підстаркуватий трохи, правда, але нічого — зате не з бідних… Я спершу, як почув, думав через знайомих психіатра напитувати: віртуальний роман у маминому віці! Потім виявилося, що дурень у цій ситуації саме я… Ти це хочеш почути, кошеня? Думаю — ні!

Дивно, та вперше це згадую без фантомного болю. Була родина — тепер зовсім чужі люди… З ким не буває?

— А далі що… тобто з тобою…?

Може, сказати, що доста на ніч страшних казок? А самому до ранку мучитися, заново усе переживати?! Та коли й хто ще спитає, що зі мною було?..

— Далі? Я дізнався про того покидька малолітнього, який усю кампанію пригостив колесами. Щедрий, блін! Йому нічого за це не було… Міліція справу прикрила, ледь дізнавшись, хто його батечко. Сама, мовляв, винна, ніхто силою не пхав отруту. Ну, я й не втримався … Ні, не набив морду. На чорта? Охорона скалічить нападника — і весь реванш. І що це змінить? Не варто тобі знати про все, чесно, не варто. Тільки ніхто, навіть його батечко не скумекав, що вдарити можна не лише кулаком. Якщо трохи петраєш у комп’ютерах та знаєш, кому і що треба повідомити, аби гарантовано дійшла певна чутка до певної особи. Й ніхто навіть не здогадався, що за скандалом, де йшлося про дуже велику суму грошей, стояв студент-п’ятикурсник. Тобто це я, ідіот такий, тоді думав, що на мене не вийти… — Говорю без жалю до себе, хіба з гіркотою в голосі: — Тоді скандал зам’яли, скільки вже там грошей і крові з них попили — не в тому справа. Тільки через кілька днів ота сімейка в аварію потрапила. Дивна така аварія, автівка наворочена, техогляд тільки-но пройшла, водій — ас, шосе — порожнє… Усі розбилися так, що ледве потім розібрали, хто де. І батечко, і синочок, й охорона… Звісно, охорона тут ні до чого, випадково під руку потрапили… Не пощастило їм просто …

Отак, мала. Ти здогадувалася, напевне, що я не білий і не пухнастий. Навпаки… Хотіла знати правду — отримуєш. Правда — то тягар, який не тільки має вагу, а може бути і небезпечним. Продовжую далі, навіть не думаю зупинятися, бо так давно мовчав і слова самі собою лізуть назовні:

— На мене через кілька днів вийшли. Могли б, певно, раніше, та шефу майбутньому цікаво було подивитися, як я жити буду, дізнавшись, що через мене люди загинули, тобто безневинні люди… Звісно, не він ту аварію підлаштовував, завжди тонше грав, однак чужий хист таки зацінив. Так-так, щось підозріле таки вчув, партнерів, що надто поквапилися, вишпетив, дав команду своїм нишпоркам… То так тільки здається, що доволі легко сфабрикувати докази, поставивши півміста догори дригом, а потім десь там просто відсиджуватися… Нишпорки слід взяли. Звичайно, я не зрадів, коли мене відшукали. Але потім, коли все вляглося, збагнув: переховуватися ціле життя — на таке мене точно не вистачить.

Чаю залишилося рівно на один ковток. Перестояного, із залишками заварки. Нічого, якщо в горлі судомить, і помиї згодяться… Бо це ми зараз такі сміливі, бо роки минули, а тоді… Та, зрештою, перед ким грати? Перед Русланою? Тому й не граю:

— У в’язницю шанс потрапити був невеликий. Спробуй довести, що я не здуру у все це вляпався? Вижити — ще менший… — задавнений біль ворушиться під правими ребрами, хай і давно зарослими, ніби знущаючись: «а він був, той шанс»? «Змовкни, — наказую подумки. — Якби хотіли вбити, то… чорта з два б я так сміливо зараз розпинався на кухні. Тож, трохи «підучили», аби не вважав себе новим Макіавеллі …» — Як бачиш — не вбили. Бо сподобався ж я чимось Мстиславу Маврикійовичу. Залишив при собі, як домашнього песика… — остання фраза — фальшивка. Дехто з мого оточення обзиває мене саме так, коли думає, що не чую. Бо шеф говорить геть інше. Він інколи кидає репліки про щурів навколо. Мовляв, не так то й зле: якщо ще не втекли, значить, корабель не тоне… Умгу, чи ті щури не здогадуються часом за які місця їх тримають? От на мене теж, певно, пухкенька папка компромату назбиралася, лежить десь, чекає свого часу.

Чи боюся? Вже ні, бо звик так, що й не лякає. Чи в мене стокгольмський синдром розвинувся? Коли я набачився такого, що зрозумів: Мстислав Маврикійович — то далеко не найгірший начальник, хоч якось своїх людей береже. Як ті меблі, що такі-сякі гроші коштують.

— А тепер що? — Питання Руслани вдаряється луною в стінки моїх