Читати книгу - "Мелодія кави у тональності кардамону"

боса, і його брови здивовано поповзи догори. — Ні, розуму ти таки не маєш. Зачекай, я занесу тебе до себе додому.

Вона заперечно хитнула головою, спробувала сказати, що зовсім не змерзла, проте, коли Адам підвівся, взяв її на руки і поніс до себе в будинок, вона передумала сперечатися. Хіба не про таке їй мріялося довгими зимовими ночами?

Зайшовши на кухню, Адам посадив Анну на лаву, скинув із себе хутро і, струсивши з нього сніг, накинув їй на плечі.

— Хоч трохи зігрієшся… Зніми панчохи. Цілком мокрі.

Вона розгублено кивнула, але не ворухнулася. Дивилася на те, як він розпалює вогонь у печі, і мовчала. Виглядала наляканою, безпорадною, проте на диво милою. Напевно, втекла з дому після чергового скандалу з вуйком, а тепер боїться того вчинку. Нічого, головне, що з нею нічого поганого не сталося.

Присівши біля Анни навпочіпки, Адам сам стягнув із неї мокрі панчохи.

— Ти не помітила, що надворі вже кілька місяців зима? — відклавши панчохи вбік, він почав розтирати її холодні ступні. — Ноги зимні, як лід.

Розгублено глянувши на нього, Анна міцно, мало не до болю в руках, стиснула край лави. Навіщо він це робить? Невже вона сама не годна зняти з себе панчіх або ноги розтерти?

Його рука ковзнула вгору, відсуваючи тканину спідниць вище, і Анна заплющила очі, прислухаючись до того, як Адам торкається її колін та стегон.

Раптом він несподівано різко і безцеремонно відкинув усі її спідниці вгору.

— Слухай, Анно, звідки у тебе такі синці на ногах? Що з тобою сталось?

Вона широко розплющила очі.

— Синці? Які?

Вона різко висмикнула спідниці з його рук, а тоді, перехопивши здивований погляд Адама, мимоволі підібгала під себе ноги.

— Та не чіпав він мене. Я наставила собі синців тоді, коли в темряві бігала по його будинку, а ще тоді, коли стрибала з вікна…

Зауваживши, як в Адама округлилися очі, Анна затнулася і щільніше загорнула ноги в спідницю.

— Він навіть не поцілував мене… Це у себе вдома він почав лізти куди не треба…

Вона мимоволі прослідкувала очима за напрямком погляду Адама і знов замовкла. Те, з яким виразом обличчя він розглядав плями на її сукні, теж не надихало на відверту розповідь, проте Анна опанувала свій страх, підсмикнула рукав сукні вгору і з готовністю простягнула Адаму руку долонькою догори.

— Подивіться, я лише покалічила собі руку тоді, коли намагалась розбити замок на дверях. Бачите? Ось тут. Усе майже зажило і не болить… Він, може, взагалі не чіпав би мене… Мені просто не треба було йти до нього додому. Його батьки кудись поїхали…

На декілька секунд втративши здатність розважно сприймати її слова, Адам не відразу обірвав безладну розповідь Анни, проте вже за хвилину дар мови таки повернувся до нього.

— Слухай, ти можеш нормально пояснити, що з тобою сталось? Що ти плетеш?

Різкий окрик примусив Анну не лише замовкнути, але й розгублено опустити рукав сукні. Здається, її пояснення не викликає в Адама ентузіазму.

Важко зітхнувши, вона пересилила себе і знов заговорила:

— А що я мала робити? Він замкнув двері. Ще й пізня година була… У мене ж нема такої сили, щоб…

Остаточно втративши терпіння, Адам різко підвівся на ноги.

— Зачекай. Ти можеш нормально все пояснити чи ні? Хто він і що з тобою сталось? Він щось тобі зробив? Ти хоч розумієш, що таке не дарують?

У його голосі Анна почула незнайомі загрозливі інтонації, проте, як на цю ситуацію, Адам поводився цілком прогнозовано, і вона, набравшись сміливості, спробувала ще раз спокійно все пояснити.

— А нема чого тут не дарувати. Нічого не було… Дмитра я зустріла випадково…

Від хвилювання Анна збивалася з думки, потім знов починала щось пояснювати, тоді поверталася до того, що вже сказала. Спочатку з її недоладної розповіді Адам взагалі нічого не міг второпати, проте він примусив себе мовчати і врешті Анна змогла більш-менш спокійно розповісти йому про свої пригоди.

— Ну, тепер хоч щось прояснилось, — відчуваючи, що добрий настрій повертається до нього, Адам усміхнувся. — Слухай, а якось звичайно, без театральних ефектів, ти не могла прийти до мене? Якось без зайвого шуму та скандалу. Я б пережив, що ця подія не нагадує драматичну виставу. Менше проблем було б зараз.

Заскочена іронією його слів, Анна ображено закусила губи. І це все? Він навіть не сварить її?

— Хочеш їсти? — раптом запитав він. — У будинку холодно. Думаю, ти не лише не розпалювала вогонь у печі, але й два дні нічого теплого не їла. Хочеш кави?

Заперечно хитнувши головою, Анна промовчала. Очікувала чогось трохи інакшого, аніж ставлення до свого вчинку як до стихійного лиха.

Адам підійшов ближче. Виглядав майже таким, яким вона звикла бачити його щодня — спокійним та зібраним.

— Сьогодні ти залишишся в мене. Потім поїдеш зі мною до Львова…

Анна на крок відступила.

— Нікуди я не поїду, — зібравши докупи залишки власної гідності, раптом випалила вона. — І тут я залишатись теж не хочу… І взагалі я нічого вже не хочу.

Адам мимоволі розсміявся.

— Дуже логічно. Краще й не вигадаєш.

Раптом пригадавши, що сама ж прийшла до нього, Анна відчула — від сорому ладна провалитися крізь землю. Її поведінка заперечує слова, а зараз вона просто намагається зберегти гарну міну при поганій грі.

— Я не потребую, щоб хтось думав, де мене прилаштувати. Окрім вуйка, у мене ще й брат є… І взагалі я так не хочу…

Вона хотіла ще щось додати, проте відчула, що не може зробити це спокійно, круто розвернулася і вибігла з кухні.

З силою траснувши дверима, перевела подих. Такого сорому давно не зазнавала і, якби можна було втекти від самої себе, з задоволенням зробила б це.

Вона притиснула долоні до палаючих щік і мимоволі жахнулася того, що зробила щойно. Невже вона відмовилася від Адама і навіть не зрозуміла, як і чому це сталось? А якщо він її не зупинятиме? Що тоді?

Озирнувшись на двері, вона завагалася… Ні, залишки поваги до себе — це чи не єдина розкіш, від якої їй ще не хочеться відмовлятися.

Розділ 6

Забігши в спальню, Анна почала гарячково натягувати на ноги черевички. Може, й справді, допоки не пізно, втекти звідси. Втекти від Адама, від сорому, який її очікує, від самої себе і від… Сама до ладу не розуміла, від чого втікає, проте відчувала — якщо не зробить цього негайно, то потім у неї не залишиться