Читати книгу - "Механічний апельсин"

вільним мальчіком. Водночас я зрозумів: це станеться лише тоді, якщо я всім тут підігруватиму й не почну драться, репетувати, упіраться тощо.

— Додому, — відповів я. — До своїх те і ем.

— До своїх?.. — не зрозумів він запелюшківської говірки.

— До своїх батька й матері, — розтлумачив я. — У добру стареньку багатоквартирку.

— Розумію, — кивнув він головою. — А коли батько чи мати навідували тебе востаннє?

— Місяць чи десь так тому, — відказав я. — Відвідини на якийсь час заборонили, бо один із прєступніков таємно дістав у в’язниці вибухівку — її передала його ципа. А покарали всіх невинних. Отака дєрьмовая справедливість. Тому вже майже місяць до мене ніхто не приходив.

— Розумію, — зітхнув мужік. — А чи знають твої батько й мати, що ти перейшов сюди й тебе скоро звільнять?

Як чарівно звучіт це слово — «звільнять»!

— Ні, — відповів я й додав: — Це буде для них приємна несподіванка, правда ж? Я відчиню двері, зайду й скажу: «А ось і я! Знову вільний чєловєк». Це буде справді балдьожно.

— Справді, — погодився реєстратор, — хай буде так. Отже, ти маєш де жити. Наступне питання — робота, чи не так?

Він показав мені довгий список місць, де я міг би влаштуватися на роботу, але я вирішив, що матиму на це ще доволі часу. А спершу трохи відпочину. Коли я звільнюся, удамся до кражі й наб’ю кармани бабкамі, хоч і доведеться діяти самко-мотньо. Так званим кентам я більше не довіряю. Я сказав тому мужіку, що краще обговоримо це питання пізніше.

— Гаразд, гаразд, — погодився він і зібрався йти. А тоді раптом повівся якось по-чудернацьки — захихотів і звернувся до мене: — А ти не бажаєш затопити мені в пику, перше ніж я піду?

Я подумав, що нєдослишал, і перепитав:

— Як?

— Ти не бажаєш, — пирснув він, — затопити мені в пику, перше ніж я піду? Я спантеличено насупився й промимрив:

— Навіщо?

— Ну, просто щоб подивитись, чи тобі справді покращало. Він нахилив своє ліцо майже впритул до мене й вишкірив зубья. Я стиснув кулак і двигонув лапою, цілячись у те ліцо, одначе реєстратор, так само шкірячись, бистро відхилився, і моя лапа зависла в повітрі. Все це було дуже дивно. Я похмуро дивився, як реєстратор, трусячи від смєха голівером, забрався геть. І тут мене, братва, знову, як удень, занудило. Нудота за хвилю минула, і, коли принесли обід, у мене аж слинка покотилась — так хотілося схрумкати смажене курча. І все ж було дивно, що той підстаркуватий чєловєк попросив мене долбануть його в ліцо. Не менш дивним було й відчуття нудоти після того.

Але найдивніше, братики, сталося тоді, коли я влігся спати. Як ви, мабуть, уже й здогадались, у мене почалися марення, пов’язані з одним із побачених удень фільмів. Зрештою, нічні марення чи сон — це те саме кіно, тільки в голівері, та ще можна входити в нього й брати в ньому участь. Саме так сталося й зі мною. В своїх мареннях я бачив сюжет, що його показали мені насамкінець — гурт регочучих мальчіков гвалтує-взуває юну ципу, яка нестямно вищить, уся заюшена кров’ю, у геть порваной одєждє. Я також знущався з тої ципи, блін, на все горло смєялся і був таким собі заводієм, одягнутим за останньою запелюшківською модою. Раптом посеред дракі й трахкання я відчув нудоту і наче скам’янів, а решта мальчіков стали громко сміятися з мене. Тоді я почав вибиратися зі сну, долаючи опір власної крові — пінти, кварти, галони крові, — аж поки отямився на ліжку в маленькій кімнаті-гімнаті. Хотілося блювати, тож я, тремтячи всім тєлом, встав з кроваті, щоб піти до «очка», цебто вбиральні, в кінці коридора. Посмикав двері, братики, — а вони замкнені! Обернувсь — і вперше усьок на вікні грати. В невеличкій стінній шафі за ліжком я знайшов нічний горщик і збагнув, що нікуди мені від усього цього не втекти. Але найстрашніше було те, що я боявся повертатись і до власних марень у голівері. Блювати мені за хвилю перехотілось, і я іспуганно ліг у ліжко. Невдовзі я захропів і не бачив більше жодного сну.

6

— Припиніть! Припиніть! — кричав я. — Вимкніть, грязниє ублюдкі, я більше не можу!

Це, братва, було наступного дня. Вранці й удень я намагався чесно грати свою роль.

Поки на екрані демонстрували гидотні кадри насильства, я сидів у кріслі для тортур, як зразковий, слухняний мальчік, і усміхався. Мої глаза були широко розплющені, щоб я все відєл, а тєло, лапи й ходулі міцно прикручені до крісла, щоб я не втік. Те, що я змушений був смотрєть тепер, раніше зовсім не здалося б мені поганим: троє-четверо мальчіков грабували крамницю, набивали кармани башлямі й заразом знущалися над старою ципою. Вона верещала, бігала сюди-туди, а вони долбалі її, пускали з неї яскраво-червону кров. І все ж я відчув у голівері посмикування й стукіт — тук-тук-тук! Знов захотілося блювати, від жахливої спраги запекло в роті… Цього разу мені було куди гірше, ніж напередодні.

— Ой, з мене вже досить! — закричав я. — Це нечесно, ви, вонючіє пєдікі! — Я спробував вирватися з крісла, однак був прив’язаний намертво.

— Високий клас! — вигукнув доктор Бродскі. — Ти справді робиш успіхи. Ще один фільм, і край.

Цього разу знову показали другу світову війну. Плівка була подряпана, в плямах, звук деренчав — було видно, що знімали ще німці. Починався фільм із зображення нацистського герба — орла, що тримав у пазурах свастику, яку так подобалося малювати, всім мальчікам у школі. Потім з’явилися пихаті німецькі офіцери, що простували запорошеними вулицями у руйновищах та вирвах від бомб. Наступні кадри показували, як біля стіни розстрілювали людей, а офіцери командували; ями були забиті нагімі тєламі, стирчали неприкриті ребра й худі білі ходулі. Людей тягли волоком, вони несамовито крічалі (хоч їхній крик і не був записаний — зі звукової доріжки линула сама музика), а їх тягли по землі й щосили долбалі. Тут я, незважаючи на біль і нудоту, впізнав музику, що з шипінням і дзижчанням лилася з гучномовців, — то був Людвіг ван, фінал П’ятої симфонії, — і я, мов безумний, закрічал:

— Припиніть! Припиніть, вонючіє гомікі! Це гріх, страшний, непростимий гріх, ви,