Читати книгу - "Діви ночі"

злиняти.

Відходячи, почув за спиною сичання бідолашного Додика:

— Де ця с-с-сука?!

Цікаво, кого він мав на думці: мене чи Дзвінку?

Тим часом будинок почав оживати — затраскали вікна, залунали голоси.

Я брів коридором другого поверху і наставляв вухо біля кожних дверей. Дзвінка могла замкнутися в якомусь покої.

— Дзвінка! — гукнув я.

Коли я повторив оклик, відчинилися двері одної з кімнат, і я побачив перелякану Дзвінку.

— Чого верещиш?! — зашепотіла вона і, вхопивши за руку, втягла мене всередину. Там було ще дві дівчини — Галя і Марта.

— Ну що, ти його бачив? — спитала Дзвінка тремтячим голосом.

— Кого?

— Трупа!

— Бачив.

— Я пропала!

Дзвінка хлюпнулася у фотель і сховала обличчя в долоні. Я взяв з бару пляшку шампанського, розлив по фужерах і запропонував Дзвінці:

— На, випий. Може, полегшає.

— Що це? Шампанське? Бррр! Я тепер на нього навіть дивитися не зможу.

Я не стримався і розреготався.

— Він збожеволів! — зойкнула Марта і закотила очка. — Замість допомогти нам виплутатися з цієї історії, він ще й розважається!

— Між іншим, — сказав я Дзвінці, — коли спаде тобі на думку ще кого-небудь закатрупити, постарайся знищити знаряддя убивства. Це святе правило, яке ти повинна пам’ятати так само, як і своє ім’я.

— Ой Боже! Я ж ту пляшку лишила коло басейну!

— Зате я її знайшов і обмив.

— А… а труп?

— Трупа обмив Микола. Шампанським. Якраз із тієї пляшки. Але під час обмивання Додик ненароком розплющив очі і запитав: «Де ця с-с-сука?»

Не встиг я договорити, як дівчата кинулися мене обнімати й виціловувати. Тішилися, наче малі діти. Мені ледве їх удалося втихомирити.

— Він живий! Живий! — стрибала, плескаючи в долоні, Марта. — За це не гріх і випити!

— Ну, як, — спитав я в Дзвінки. — Вже можеш дивитися на шампанське?

— Іди в баню! — відмахнулася вона, вдавано ображаючись. — Замість того, щоб відразу сповістити радісну новину, ти на нервах грав. Безсовісний!

— Ну, що ти, зозулько! Я тримаю руку на пульсі і весь час тільки й думаю, як тобі допомогти. Головне зараз знайти вихід із ситуації. Тобі треба випурхнути звідси так, аби Додикові на очі не попасти…

— Він мене вб’є, — зітхнула Дзвінка.

— Він її точно вб’є, — підтвердила Марта.

Раптом до покою влетіла пухкенька Рома, дівчина Анатолія Палича:

— Все люкс! Я все влаштувала! Анатоль Палич сказав: «Раз он дурак, то так єму і надо! І нєчава сюди такую красівую девушку впутивать!». І ще сказав, що все замне. Зараз він послав за Миколою і разом обсудять це діло. У нього такі зв’язки!..

— Та він ожив! — перебила її Марта. — Ось він сам бачив.

— Я-я-як ожив?… Зовсім ожив?… — отетеріла Рома. — То ти його не вбила? А чого ж ти переполоху стільки наробила?

— Так, ясно, — сказав я. — Піду перехоплю Миколу. А ти катай до свого Анатоль Палича і сповісти новину.

З Миколою я зіткнувся на сходах. Внизу у фотелі, розкарячивши босі ноги, сидів Додик і хляв горілку. Побачивши мене, загукав:

— Ей ти! Трах-тарарах! Ти кого сюди привів, трах-тарарах! Ти що мені за шалаву підсунув?! Га?! Зараз я тобі, падла, зуби вправлю!

Я відвів Миколу набік і пояснив, що до Анатоль Палича іти вже відпала потреба, натомість пора ушиватися з дівчатами, бо від цього Додика хтозна що можна чекати.

— Автобус коли має бути?

— Може, і вже є, — відказав Микола.

— Треба забрати звідси цього придурка.

— Попробуй забери його.

— Гаразд, тоді йди таки до Анатоль Палича і поясни йому ситуацію. Додик лише його й послухає. А я скажу дівчатам, аби збиралися.

Хвилин за п’ятнадцять Додик сидів уже замкнений у кімнаті Анатоль Палича, а дівчата висипали надвір. Кожна мала чималу торбинку, за обрисами якої можна було здогадатися, що туди перекочували заморські скарби барів. Що ж, слід і мені подумати про себе. До того ж я ще ані рісочки в роті не мав. І я подався на кухню.

— Сухий пайок на двадцять осіб! — гаркнув я.

— Хто сказав? — поцікавився шеф-кухар.

— Анатоль Палич сказали!

— Одну хвилинку.

Кухар приволік велике картонове пудло і заходився пакувати консерви, слоїки та всяку всячину.

— Казали Анатоль Палич, аби про поросятко не забули! — нагадав я. — Учора його не подавали.

— А-а… так-так… — заметушився знічений кухар. — Учора… хе-хе… так вийшло… ви вже не ображайтесь… Заскоро розійшлися… Ціле поросятко класти?

— Ясно, що ціле! Скільки там того поросяти!

— Ну да, ну да… молочне воно ще… Тут ось… вушко… вибачайте е-е-е…

— Мишка відгризла?

— Ні-ні! Що ви?! Боже борони! Яка мишка?! У нас тут мишок ні-ні… Це я, знаєте, попробував, чи готове… і теє е-е-е слабість така… вушко…

— Ну, якщо слабість… Тоді для симетрії і я вушко наверну.

З тими словами я відірвав друге вушко і захрумтів на очах оторопілого кухаря. Він почервонів і почав перев’язувати пудло шпуром. Молодші кухарі винесли його за мною, а дорогою я перехопив ще й бармена:

— Казали Анатоль Палич, до сухого пайку ще там щось гаряченького!

— А що саме?

— По пляшечці з кожного напою.

— Ого!

— Анатоль Паличу огокнеш!

— А я нічого не сказав.

— Ну, то пакуй і неси в автобус.

Автобус якраз в’їжджав на подвір’я. Відповідальні товариші саме ніжно прощалися із дівчатами. Більшість із партійців мали винуватий вигляд, який свідчив про ніч сповнену художнього хропіння.

Клятий шеф-кухар вийшов услід за мною.

— Анатоль Палич! Можна вас? — спитав він.

— В чом дєло? — не обертаючись озвався Анатоль Палич, якому перебили освідчення в любові.

— Тут ось пайочок… е-е… сухий…

— Ну то й що?

— Пайочок, кажу, сухий понесли.

От чортів кухар! Перестраховується!

— Ну й правильно понесли! Ти давай, дарагой, на стіл накривай! Зараз машини за нами приїдуть!

Тілько-но кухар відійшов, як вигулькнув бармен, двигаючи на плечі ще одне пудло. На цей раз із пляшками. Та-ак, зараз і він перевірятиме, чи я не збрехав. Так і є, спинився і витріщився на Анатоль Палича, чекаючи, поки той підведе голову від лебединої шийки.

— Ну, чого застряг?! — галайкнув я на весь голос.

Бармен люто блиснув очима, але не рушив з місця. За півхвилини Анатоль Палич нарешті помітив його присутність.

— Ти ще тут, дарагой?! Я кому сказав на стіл накривати?!

— А… а це куди?

— Як куди? — перепитав Анатоль Палич.

І, помітивши в ньому ледь вловимий намір задуматися, я встряв і собі:

— Сухий пайочок!

Бармен затряс головою і вже розкрив рота щось пояснити, але Рома, хутко зорієнтувавшись, кинулась цілувати Анатоль Паличу вушко:

— Це ням-ням для твоєї кішечки, мрняу-у!

— Поняв?! — гримнув Анатоль Палич через плече. — Давай, уривай звідси!