Читати книгу - "Хлопець із пекла"

колесах» у натуральну величину, в похідній формі з усіма розпізнавальним знаками. Сидить, нога на ногу, черевики виблискують, шипами вишкірились, коричнева шкіряна куртка з підпалинами, з плеча звисає блакитний шнур — той ще вовчара, значить… І морда як у вовчари, палена пересаджена шкіра лисніє, голова побрита наголо, з коричневими від опіків плямами, очі як оглядові щілини, без вій… Долоні мої, хлопці та дівчатка, самі собою вперлися у стегна, а підбори так клацнули, як ніколи ще тут не клацали.

— Вільно, курсант, — промовляє він сиплим голосом, бере з попільнички сигаретку та затягується, не відриваючи від мене своїх оглядових щілин.

Я опустив руки.

— Кілька запитань, курсанте, — сказав він і поклав цигарку назад на край попільнички.

— Слухаю вас, пане старший бронемайстре!

Це не я кажу, це мій рот сам собою відбарабанює. А я цим часом думаю: що ж це таке, хлопці та дівчата? Що ж це коїться? Нічого не розумію. А він каже, нерозбірливо так, ковтаючи слова, я цю їхню манеру знаю:

— Чув, що його високість удостоїв тебе… а-а… жувальним тютюном із власної руки.

— Так, пане старший бронемайстре!

— Це ж за які… а-а… подвиги?

— Удостоєний як представник курсу після взяття Аріхади, пане старший бронемайстре!

Обличчя в нього байдужне, мертве. Що йому Аріхада? Знов узяв цигарку, оглянув тліючий кінчик, повернув у попільничку.

— Значить, був удостоєний… Якщо так, значить… а-а… після цього ніс вартову службу у ставці його високості…

— Тиждень, пане старший бронемайстре, — сказав мій рот, а голова моя подумала: ну, чого причепився? Чого тобі від мене треба?

Він раптом весь подався вперед.

— Маршала Нагон-Гіґа в ставці бачив?

— Так, бачив, пане старший бронемайстре!

Зміїне молоко! Який пан смалений знайшовся! Я з самим генералом Фраггою розмовляв, не тобі рівня, і той з другої моєї відповіді дозволив та наказав: без звань. А цьому, мабуть, як музика: «Пане старший бронемайстре». Новопідвищений, чи як? А може, з бидла вислужувався… оговтатися ніяк не може.

— Якби зараз маршала зустрів, упізнав би його?

Оце так запитаннячко! Маршал — він був такий низенький, неповороткий, очі в нього завжди сльозилися. Але це від нежиті. Якби в нього ока не було чи, скажімо, вуха… а так — маршал як маршал. Нічого особливого. У ставці їх багато, Фраґґа був ще з бойових…

— Не можу знати, — сказав я.

Він знов відкинувся на спинку крісла і знов узявся за цигарку. Не подобалася йому ця цигарка. Він її більше в руках тримав і обнюхував, ніж затягувався. Ну й не смалив би… он недопалок який величезний, а я махру курю…

Він підібрав під себе свої цибаті ноги, піднявся, підійшов до вікна і став спиною до мене зі своєю цигаркою — лише голубий димок піднімається з-за плеча. Думає. Мислитель.

— Ну добре, — каже зовсім вже нерозбірливо, і виходить в нього «нубре». — А чи нема в тебе… а-а… курсанте, старшого брата в нас у Блакитних бронехідцях?

Навіть морду не повернув. Так, трішки вухо в моєму напрямі нахилив. А в мене, між іншим, три брати було… могли б бути, та всі померли немовлятами. І така мене лють узяла, на все разом.

— Які в мене, зміїне молоко, брати? — кажу. — Звідки в нас брати? Ми самі ледь живі…

Він швидко повернувся до мене, ніби його шилом штрикнули. Витріщився. Ну чисто бронехід! А я нібито у окопі сиджу… В мене по старій пам’яті шкіра на спині зіщулилася, а потім думаю: пішли ви всі зі своїми поглядами, теж мені — старший бронемайстер драної армії… Сам, мабуть, давав драла, все покинув, аж сюди додрапав, від своїх таки солдатів, певне, й рятувався… І відставляю я нахабно праву ногу, а руки заводжу за спину і дивлюся йому просто в оглядові щілини.

Півхвилини він, напевно, мовчав, а потім неголосно просипів:

— Як стоїш, курсанте?

Я хотів сплюнути, але втримався, звичайно, і кажу:

— А що? Стою як стою, з ніг не падаю.

І тут він рушив на мене через усю кімнату. Повільно, страшно. І не знаю я, чим би це все закінчилось, аж тут Корній зі свого кутка, де він весь цей час сидів з папірцями, подає раптом голос:

— Бронемайстре, друже мій, полегше… не заїжджайте…

І все. По обсмаленій морді пройшла якась судома, і пан старший бронемайстер, не дійшовши до мене, завернув до свого крісла. Готовий.

Скис Блакитний Дракон. Це тобі не комендатура. 1 всміхнувся я всім своїм задубілим обличчям якомога нахабніше. А сам думаю: ну, а якби не було Корнія? Вийшов би Корній на хвилинку? Вдарив би він мене, я б його вбив. Насправді, вбив би. Руками.

Він повалився у своє крісло, придушив нарешті в попільничці цю сигаретку й каже Корнію:

— Все-таки у вас тут досить спекотно, пане Корнію… Я б не відмовився від чого-небудь… а-а… освіжаючого.

— Соку? — пропонує Корній.

— Соку? А-а… ні. Якщо можна, чого-небудь міцнішого.

— Вина?

— Мабуть.

Він на мене більш не дивиться. Ігнорує. Бере в Корнія келих і запускає туди свій обсмалений ніс. Смокче. А я очманів. Тобто як це? Ні, звичайно, різне там буває… тим паче розгром… тлін… Аж ні! Це ж Блакитний Дракон! Справжній! І раптом мені як полуда з очей впала. Шнурок… вино… Зміїне молоко, та це все липа!

Корній каже:

— Ти не вип’єш, Гаґ?

— Ні, — кажу. — Не вип’ю. І сам не вип’ю, і цьому не раджу… панові старшому бронемайстрові.

І така мене зла радість розібрала, що я мало не розреготався. Вони обидва на мене вилупились. А я підійшов до цього смаленого пана, забрав у нього келих і кажу — м’яко так, по-батьківськи напучую:

— Блакитні Дракони, — кажу, — вина не п’ють. Вони взагалі спиртного не вживають. У них, пане старший бронемайстре, зарік: жодної краплі спиртного, поки хоч один смугастий пацюк засмерджує своїм диханням атмосферу Всесвіту. Це раз. А тепер шнурочок… — Берусь я за цей знак бойової доблесті, відстібаю його від ґудзика куртки й акуратненько пускаю його вздовж рукава. — Шнурок доблесті тільки за статутом вам належить пристібати до третього ґудзика зверху. Жоден справжній Дракон його не пристібає. На гауптвахтах сидять, але не пристібають. Це, значить, два.

Ах, яку я насолоду відчував. Як мені було легко і прекрасно! Оглянув я їх ще раз, як вони мене слухають, немов я сам пророк Гаїура, що вістить з ями Божу істину, та й пішов собі до виходу. На порозі я спинився і насамкінець додав:

— А під час розмови з молодшим за званням, пане старший бронемайстре, не примушуйте постійно величати себе повним