Читати книгу - "Пікнік на узбіччі"

але відразу ж пустив півня і добродушно засміявся над собою. Потім він узяв капелюх, перекинув через руку плащ і вийшов у приймальню.

— Дитинко, — сказав він секретарці, — мене понесло по клієнтах. Залишайтеся командувати гарнізоном, утримуйте, як кажуть, фортецю, а я вам принесу шоколадку.

Секретарка розцвіла. Нунан послав їй повітряний поцілунок і покотився по коридорах Інституту. Кілька разів його намагалися спіймати за полу — він вивертався, віджартовувався, просив утримувати без нього позиції, берегти нирки, не напружуватися, і зрештою, так ніким і не зловлений, викотився з будівлі, звично змахнувши нерозкритою перепусткою перед носом чергового сержанта.

Над містом висіли низькі хмари, парило, перші невпевнені краплі чорними зірочками розпливалися на асфальті. Накинувши плащ на голову і плечі, Нунан підтюпцем пробіг уздовж шеренги машин до свого «пежо», пірнув усередину і, зірвавши з голови плащ, жбурнув його на заднє сидіння. З бокової кишені піджака він видобув чорну круглу паличку «етака», вставив її в акумуляторне гніздо й засунув великим пальцем до клацання. Потім, посовгавшись задом, він зручно влаштувався за кермом і натиснув педаль. «Пежо» безшумно викотився на середину вулиці і помчав до виходу з передзонника.

Дощ ринув раптово, відразу, ніби в небі перекинули чан з водою. Бруківка зробилася слизькою, машину заносило на поворотах. Нунан запустив двірники і зменшив швидкість. Отож, рапорт отримано, думав він. Зараз нас хвалитимуть. Що ж, я — за. Я люблю, коли мене хвалять. Особливо коли хвалить сам пан Лемхен, через силу. Дивна річ, чому це нам подобається, коли нас хвалять? Грошей від цього не побільшає. Слави? Яка в нас може бути слава? «Він прославився: тепер про нього знало троє». Ну, скажімо, четверо, якщо рахувати Бейліса. Людина — кумедне створіння!.. Схоже, ми любимо похвалу як таку. Як дітлахи — морозиво. Комплекс неповноцінності це, ось що. Похвала тішить наші комплекси. І дуже немудро. Як я можу вивищитись у власних очах? Що я — сам себе не знаю? Старого товстого Річарда Г. Нунана? А до речі, що таке це «Г»? От тобі й маєш! І запитати нема в кого... Не в пана ж Лемхена питати... А, згадав! Герберт. Річард Герберт Нунан. Ох і ллє...

Він вивернув на Центральний проспект і раптом подумав: наскільки потужно розрослося містечко за останні роки!.. Які хмарочоси відгрохали... От ще один будують. Це що ж у нас буде? А, луна-комплекс — найкращі у світі джази, і вар’єте, і дім розпусти на тисячу верстатів, усе для нашого доблесного гарнізону і для наших хоробрих туристів, особливо літніх, і для шляхетних лицарів науки... А околиці порожніють. І вже нема куди повертатися посталим із могил небіжчикам.

— Посталим із могил шляхи додому закриті, — промовив він уголос, — тому вони сумні й сердиті...

Так, хотів би я знати, чим усе це закінчиться. Між іншим, десять років тому я цілком точно знав, чим усе це має скінчитися. Нездоланні кордони. Пояс порожнечі завширшки п’ятдесят кілометрів. Учені та солдати, більше нікого. Страшна виразка на тілі моєї планети заблокована намертво... І треба ж, нібито й усі так вважали, не тільки я. Які виголошувалися промови, які ухвалювалися законопроекти!.. А тепер от уже навіть і не пригадаєш, яким чином ця всезагальна сталева рішучість розпливлася раптом киселем. «З одного боку, — не можна не визнати, але з іншого боку, — не можна не погодитися». А почалося це, здається, коли сталкери винесли із Зони перші «етаки». Батарейки... Так, здається, з цього й почалося.

А надто коли з’ясувалося, шо «етаки» розмножуються. Виразка виявилася не такою вже й виразкою, і навіть не виразкою зовсім, а навпаки, скарбницею... А тепер уже ніхто й не знає, що вона таке — чи виразкою, чи скарбниця, чи пекельна спокуса, чи скринька Пандори[8], чи чорт, чи диявол... Користуються помаленьку. Двадцять років горбатяться, мільярди вбухали, а організований грабіж налагодити так і не змогли. Кожен робить свій маленький бізнес, а вчені лоби з поважним виглядом віщують: з одного боку, — не можна не визнати, а з іншого боку, — не можна не погодитись, оскільки об’єкт такий-то, будучи опромінений рентгеном під кутом вісімнадцять градусів, випромінює квазітеплові електрони під кутом двадцять два градуси... До дідька! Однаково до самого кінця мені не дожити...

Машина котилася повз котедж Стерв’ятника Барбриджа. В усьому будинку з нагоди зливи горіло світло — видно було, як у вікнах другого поверху, в кімнатах кралечки Діни, рухаються у танці пари. Чи то спозаранку розпочали, чи то від учорашнього ніяк зупинитися не можуть. Мода така пішла у місті — доба за добою. Міцну молодь ми виховали, витривалу і наполегливу у своїх намірах...

Нунан зупинив машину перед непримітною спорудою зі скромною вивіскою — «Юридична контора Корш, Корш і Саймак». Він вийняв і сховав у кишеню «етак», знову натягнув на голову плащ, підхопив капелюх і прожогом кинувся у парадні двері — повз швейцара, заглибленого в газету, по сходах, укритих потертим килимом, загупав підборами по темному коридору другого поверху, просякнутому специфічним запахом, природу якого він свого часу даремно намагався з’ясувати, розчинив двері в кінці коридору і ввійшов у приймальню. На місці секретарки сидів незнайомий, дуже смаглявий юнак. Він був без піджака, рукави сорочки засукані. Він копирсався в нутрі якогось складного електронного пристрою, встановленого на столику замість друкарської машинки. Річард Нунан повісив плащ і капелюх на цвяшок, обома руками пригладив рештки волосся за вухами і питально поглянув на юнака. Той кивнув. Тоді Нунан відчинив двері у кабінет.

Пан Лемхен важко підвівся йому назустріч із великого шкіряного крісла, розташованого біля завішаного портьєрою вікна. Прямокутне генеральське обличчя його збрижилося, що означало чи то привітну усмішку, чи то скорботу з нагоди поганої погоди, а може — заледве приховане бажання чхнути.

— Ну от і ви, — мляво промовив він. — Заходьте, влаштовуйтесь.

Нунан пошукав поглядом, де би влаштуватися, і не виявив нічого, крім твердого стільця з прямою спинкою, захованого за стіл. Тоді він присів на край столу. Веселий настрій його почав чомусь випаровуватися — він і сам не розумів ще, чому. Раптом він зрозумів, що хвалити його тут не будуть. Швидше навпаки. День гніву, по-філософському подумав він і приготувався до найгіршого.

— Паліть, — запропонував пан Лемхен, знов опускаючись у крісло.

— Дякую, не палю.

Пан Лемхен похитав головою з таким виглядом, немов підтвердилися найгірші його припущення, з’єднав перед обличчям кінчики пальців обох рук і якийсь час уважно роздивлявся утворену фігуру.

— Гадаю, юридичні справи фірми «Міцубісі Денсі» ми обговорювати з вами не будемо, — промовив він нарешті.

Це був жарт. Річард Нунан з дорогою душею усміхнувся і