Читати книгу - "Шовковий шнурок"

урочисто пообіцяв Кара-Мустафа, ледве стримуючи радість, що вдарила йому в груди.

Зовнішньо він був спокійний, але серце клекотало. Збувається його заповітна мрія! Він — сердар. Головнокомандувач. У його руках таке військо, якого справді ще не мав жоден султан. І це військо принесе йому і славу на віки вічні, і почесті, й багатство при життії 3 його допомогою, на хвилях його перемог він випливе до вершин влади і здійснить те, що задумав. «О аллах, допоможи мені, рабові твоєму, перемогти невірних, і я клянусь — половину гяурського світу своєю шаблею наверну до ісламу, а другу половину знищу на коренії»

Тим часом султан підвівся.

— Коня мені! Я хочу виїхати до війська. Винесіть священне знамено пророка!

Розкішна барвиста процесія рушила на майдан.

Побачивши султана, що їхав на білому коні, гармаші на стінах белградської фортеці пальнули залпом з усіх фортечних гармат. Здригнулася земля, і страшний гуркіт струснув будинки міста.

Заграли ріжки, загримкотіли тулумбаси. З краю в край прокотилася команда, повторювана десятками дужих горлянок: «Слава падишахові всесвіту! Слава земному богові!». Линув і линув протяжний, мов вовче виття, клич: уй я уй!

На узвишші, спеціально зробленому для такого випадку, султан спинив коня. За ним — півмісяцем — стали паші на чолі з Кара-Мустафою.

— Воїни! — звернувся султан до війська, і горласті чауші рознесли його слова по всьому майдану. — Настала година ступити на землю країни Золотого Яблука! Найбагатші міста впадуть до ваших ніг, і ви в них візьмете усе, що захочете. Урожайні ниви і плодоносні сади постачатимуть вам хліб і овочі. Численні стада худоби й отари овець забезпечать вас м'ясом, а найкращі у світі ремісники пошиють вам одяг і взуття… Сміливо йдіть туди — і ви повернетесь додому увінчані славою і переобтяжені здобиччю! Там ви візьмете рабів, які працюватимуть на ваших полях, випасатимуть ваші отари і доїтимуть ваших кобилиць. Там ви знайдете рабинь, які стануть окрасою ваших гаремів і втіхою ваших ночей… Вперед, непереможні воїни, — і хай аллах наповнить ваші серця мужністю і захистить від ворожої кулі і ворожої шаблі!

— Уй я уй! Уй я уй! — пролунав над містом грізний клич. — Алла! Алла!

Султан кивнув пальцем, і йому миттю піднесли на оксамитовій подушці інкрустовану золотом і самоцвітами шкатулку-капторгу. Він вийняв з неї яскраво-зелений прапор з вигаптуваними канителлю ' півмісяцем і висловами з корану й підняв над собою. У другу руку взяв важку, теж оздоблену золотом книжку.

Над майданом запала могильна тиша. Знамено пророка! Священний коран! Святиня, яку треба захищати ціною життя!

— Воїни! — знову пролунав голос Магомета. — Це знамено пророка поведе вас на подвиги і вкаже шлях до величних перемог! Сьогодні я вручаю його нашому великому візирові, п'яти-бунчужному паші Асану Мустафі, і хай кожен відає, що відтепер він — сераскер і його воля, його накази — це воля і накази вашого падишаха!

Кара-Мустафа підійшов з низьким уклоном і, взявши знамено й коран, високо підняв їх над головою і щосили гукнув:

— Воїни! Слава нашому падишаховії Слава намісникові бога на землі] Слава володареві всесвіту! Вперед — на гяурів!

— Уй я уй! Уй я уй! Алла! Алла! — відповіло військо. Загримкотіли барабани, заграла музика. Пролунала команда. Сколихнулися, як море, яничарські полки. Затріпотіли прапорці на спагіївських списах. Загін за загоном — на чолі з алай-беями — рушали в похід. На захід! На невірних!

2

— Ненку, як собі хочеш, а я повинен побачити Златку! Чого б це мені не коштувало. Хочу переконатися, що вона жива й здорова, моя пташка… Або хоча б дізнатися, де вона мешкає, в якій клітці горює, — сказав Арсен, вийшовши від султана і знову опинившись в обіймах Сафар-бея.

— У нас дуже мало часу. Військо зараз вирушає.

— Дурниці! Нам вистачить якоїсь години… Ну, я прошу тебе, брате!

Сафар-бей задумався. Потім рішуче махнув рукою.

— Е-е, гаразд. Ходімо!

Вони вийшли з палацу, сіли на коней і, обминувши Белградський замок, що височів над містом, повернули вниз, до Сави. Сафар-бей показав на красиву мечеть.

— Бачиш? Збудована Кара-Мустафою… Ще всередині працюють малярі… А там далі, за нею, його будинок.

Арсен байдужим поглядом ковзнув по справді красивій мечеті, по білому будинкові, що потопав у буйній весняній зелені. Він був смертельно втомлений виснажливою дорогою, і зараз йому хотілося одного — побачити Златку, а потім — заснути…

— Вона там? — поглядом показав на дім Кара-Мустафи.

— Там, там… Мізок тріскається, а не можу придумати розумного і переконливого приводу, щоб капуджі пропустили нас.

— А ти не думай, — сказав Арсен і вийняв з кишені золотий перстень з червоним камінцем. — Скажеш: великий візир наказав передати одалісці, бо сам не має змога це зробити… Ось і буде причина. А тебе ж, як чауш-пашу, тут, сподіваюся, усі знають?

— Знають усі, — погодився Сафар-бей. — Але коли дізнається Кара-Мустафа…

— Зараз йому ніколи, а попереду — війна! — Арсенів голос задзвенів металом. — Я зроблю все, щоб він з неї не повернувся!

Сафар-бей хотів щось відповісти, але, побачивши гірку гримасу на потемнілому Арсеновому обличчі і сухий блиск в очах, промовчав. Йому стало шкода товариша, що ось уже скільки літ не знав спокою і гасав по білому світу, мов неприкаянний.

Вони зупинилися біля конов'язі. Припнули коней.

Капуджі при воротях знали Сафар-бея і, не дуже допитуючись, пропустили.

Присипана золотистим піском доріжка привела їх до великого двоповерхового палацу. Могутні дерева оточували його з трьох боків, а перед фасадом розіслався чималий зелений лужок, посеред якого красувалася ранніми весняними квітами клумба.

Але сторож при вході, безбородий огрядний євнух, був невмолимий.

— Не велено! — сухо відказав він, підозріло поглядаючи на заросле колючою щетиною Арсенове обличчя.

— Тоді поклич кизляр-агу Джаліля! — почав сердитися Сафар-бей.

— Мені не велено відлучатися, ага.

— Але ж ми поспішаємо!

— Це мене не стосується, ага. Пускати в гарем нікого не велено! Що потрібно передати — я передам! — І він зачинив двері.

Друзі переглянулися. Що робити? Арсена розпирала лють. Він ладен був торохнути євнуха шаблею по голові. Але розум переважив: досить найменшого крику, як з усіх усюд збіжаться, мов цербери, капуджі і скрутять їх у баранячий ріг. Самі загинуть і Златку приречуть на довічне рабство!

Він відійшов до клумби і глянув на будинок. Десь там, за його стінами. Златка. Але де? За яким вікном? За якими гратами?

І раптом у нього майнула думка. Подати Златці знак!

Він засвистів широко відому на Україні пісню, що вже років тридцять, злетівши з уст співучої полтавки Марусі Чурай, тривожила людські серця і