Читати книгу - "Аргонавти Всесвіту"

в каюті. “Можливо, Ван Луну або Соколу потрібна моя допомога?” — майнуло в голові дівчини. Швидко перебираючи руками металічні стояки й шкіряні петлі, вона рушила до дверей.

— Залиштеся! — почула вона наказ Риндіна. — Там і без вас упораються. Стежте за приладами. Що з тиском? Яка температура?

Галя повернулася назад. Маленька стрілка анероїда невблаганно посувалася ліворуч.

— Шістсот двадцять три, Миколо Петровичу… Ні, вже шістсот… п’ятсот вісімдесят… п’ятсот шістдесят… п’ятсот…

— Температура?

— Мінус двадцять вісім… двадцять дев’ять… Тридцять!

— А ви спокійніше, дівчинко. Не хвилюйтеся.

— Слухаю, Миколо Петровичу, — прошепотіла Галя, не зводячи очей з стрілки, яка, здригаючись, повзла далі й далі ліворуч.

Може статися, академік Риндін і справді має рацію — чого вже тут хвилюватися: ще кілька хвилин, і в каюті, де щойно точилася весела, жвава бесіда, не залишиться навіть ковтка повітря… а потім, потім…

— Ну, чого ж ви мовчите, Галю? — запитував Риндін. — Візьміть себе в руки!

— Гаразд, Миколо Петровичу, — намагаючись говорити впевненіше, відповіла Галя. — Тиск чотириста десять… вісім… сім… Температура мінус тридцять три…

Ця невесела розмова лунала і у вухах Сокола. Посуваючись темним коридором, він гарячково шукав пробоїну. Яскравий промінь електричного прожектора, що висів на грудях Вадима, промацував кожен сантиметр корпусу астроплана.

— Як у вас, Ван Лун? Знайшли? — спитав він неголосно, проте його перебило гостре запитання Риндіна:

— Як ви там, Галю? Тримаєтеся? Що нового?

— Триста шістдесят, Миколо Петровичу, — відповіла Галя. — Нічого, тримаюся… триста сорок п’ять… Температура…

Ван Лун, зціпивши зуби, вдивлявся в металічні аркуші обшивки астроплана, освітлені його прожектором. Він добре знав влаштування астроплана, знав, що назустріч йому з протилежного боку посувається Сокіл. Він знав, яка вдосконалена конструкція корпусу міжпланетного корабля. Мабуть, навряд чи комусь спало б на думку вважати Ван Луна, відомого мандрівника і мисливця, боязкою людиною. І все ж таки саме тут, у цьому вузькому коридорі, Ван Лун явно відчув щось подібне до страху. Звідки взялося це відчуття?

Ось тут, наліво, поза супертитановою стінкою міститься їх центральна каюта. Дещо далі починається навігаторська рубка. Там чекає повідомлень від нього Риндін. А в загальній каюті — ця мила експансивна дівчина Галина Рижко. Там, в обох каютах, рівно горить електрика. В центральній каюті, хоча й замало повітря, але все ж таки там — життя. А направо?.. Направо, поза двома щільними шарами мінеральної шерсті і гуми, поза зовнішнім шаром відшліфованого до сліпучого блиску супертитану, — там мертва космічна безодня. Мільйони і мільйони мільйонів кілометрів, світлових років, ще яких завгодно одиниць, якими Людство умовилося вимірювати відстань. Але суть всього цього нагромадження вимірювальних одиниць зводиться до одного: там страхітлива порожнеча, невідома і безконечна порожнеча космосу, крізь яку лине, падає по інерції їх астроплан. Як це любив говорити Микола Петрович? “Аргонавти Всесвіту”? Так, схоже, схоже…

Раптом Ван Лун спинився. Хутким рухом він виключив прожектор. Так, ось вона, пробоїна! Крізь неї рівним незгасаючим світлом сяє яскрава жовтувата зірка. Чудове, взагалі кажучи, видовище: чорний небозвід, і на ньому ця зірка, наче крупний діамант. Ван Лун наблизився до пробоїни, нахилився і зазирнув у чорну безодню. Його прозорий шолом-циліндр притиснувся до пробоїни в стіні, підтягнувся сам до неї, ніби на нього хтось натискував ззаду.

“Так, розумію, розумію, — усміхнувся Ван Лун. — Присмоктує порожнеча!..”

Дивна зв’язаність власних рухів вразила його, немовби він інстинктивно побоювався зробити зайвий крок. Його обличчя відділялося від міжпланетного простору тільки товстим органічним склом шолома-циліндра. Дивно і страшно було думати, що тут-таки, за цим прозорим склом, — температура абсолютного нуля, ніщо, таємнича порожнеча Всесвіту. І він, з трудом стримуючи хвилювання, дивився у пробоїну.

Тепер Ван Лун бачив не одну лише крупну жовтувату зірку, яку помітив спочатку. Чорна безконечна глибина була, здавалося, геть уся рясно засипана іскрами й вогниками. Це були зовсім не такі зірки, до яких звик погляд людини на Землі! Вони палали кожна сама по собі, сплітаючись при тому в барвисті чарівні візерунки; погляд пробігав по них, мимоволі затримуючись на величезних сліпучих зірках, які палахкотіли незгасним яскравим світлом далеких гігантських світил.

Але зараз був не час для спостережень.

— Триста двадцять, п’ятнадцять, одинадцять, — лунав у його навушниках голос Галі.

— Миколо Петровичу, — закричав Ван Лун, — дозвольте сказати, пробоїну знайдено!

— Дуже добре, Ван, — почув він у відповідь нетерплячий голос Риндіна. — Чи легко полагодити це?

— Зараз почну. Гадаю, заварю швидко. Незабаром все буде в порядку… Вадиме, прошу вас, ідіть до мене, в сектор… — він оглядівся, ввімкнув прожектор. А, ось вони, умовні позначення переходів і відсіків астроплана! — В сектор К-14! Інструменти! Одразу!

— Єсть!

Ван Лун знову схилився до пробоїни. Що ж, все ж таки попрацювати доведеться. Оплавлені краї пробоїни свідчили про величезну силу, з якою вдарив невеличкий метеорит. Очевидно, сам він вибухнув під час удару, перетворився на газ.

— Вадиме, довго чекати вас доводиться!

— А я вже тут, Ван!

З темряви з’явився силует Сокола, вірніше — його скафандра. Біле проміння прожектора прорізало пітьму і схрестилося з промінням прожектора Ван Луна. Фантастичні постаті двох мандрівників у Всесвіті схилилися коло пробоїни, пильно розглядаючи її. Метеорит, очевидно, ударив з величезною силою. Він пробив, як той снаряд, оболонку астроплана, та до того ще й кріплення переборки.

— М-да… — пробурмотів Сокіл. — Оце так удар! Мабуть, нам ще пощастило, що в цьому місці було кріплення переборки. Воно прийняло на себе частину удару, інакше метеорит міг би пробити і внутрішню стінку, врізатися в каюту… Гаразд, але чому не спрацювали радіолокаційні шукачі?.. Це не просто цікаво, але й тривожно, Ван. Це визначає, що і надалі…

— Про “надалі”, вважаю, встигнемо поговорити, — сухо відгукнувся Ван Лун. — Давайте працювати, прошу.

Він акуратно виміряв діаметр пробоїни. Потім проміння його прожектора освітило принесений Соколом ящик з інструментами. Ван Лун відшукав у ньому щось схоже на плескату пробку і виміряв її.

— Ні, треба ширше. Він узяв іншу.

— Ця підійде.

— Отак присмоктувало до отвору і мій шолом.

— Вплив порожнечі, — озвався Сокіл. — Вона висмоктує з нашого корабля повітря.

За ящиком, який приніс Сокіл, тягнувся гнучкий електричний кабель. Сокіл вийняв з ящика невеличкий апарат, з’єднаний шнуром з корпусом ящика, приставив його до пробки і повернув вимикач. Одразу із приладу висунувся масивний металічний стрижень, який дрібними сильними ударами бив по пробці. Це був електричний молоток. Частими ударами він забивав пробку в пробоїну. Вже через півхвилини Сокіл виключив молоток. Пробка міцно увійшла в пробоїну, щільно закривши отвір.

— Тепер заваримо краї!

У руках Ван Луна був уже інший апарат. Він нагадував знайомий