Читати книгу - "Покладіть її серед лілій"

пакетик і витягла ще один чорнослив. Але цього разу фрукт не витримав її критичного огляду. Тож вона вкинула його назад у пакетик; натомість витягла інший, котрий був їй більше до вподоби.

— То ви бачили її? — запитав я, придивляючись до того, як чорнослив зникає в її роті.

— Кого?

— Сестру Гарні. Я щойно прийшов і побачив, що двері в неї настіж, але вона не відповідає на дзвінок.

Жінка мовчки жувала сливки, і на її не надто розумному обличчі нічого не можна було прочитати. Вчергове позбавившись кісточки, повчально мовила:

— Вам треба їсти чорнослив — у вас нездоровий колір обличчя. Я з’їдаю щодня два фунти[14].

Але, судячи з її форм, це далеко не все, що вона з’їдає за день.

— Ну що ж — можливо, колись і я до цього дійду, — сказав терпляче. — То сестри Гарні у вас нема?

Усі її помисли були зайняті винятково пакетиком 3 фруктами, тож вона глянула на мене здивовано.

— Що ви хотіли знати?

Кожного разу, коли маю справу з такою-от жінкою, почуваюся дуже-дуже щасливим, що я — парубок.

— Я питав про сестру Гарні, — нагадав я, відчуваючи, що ще трохи, і перейду на мову знаків — так, як зазвичай спілкуються з іноземцями. — Про ту дівчину, яка живе в квартирі навпроти. Я цікавився, чи у вас її нема.

Сині очі затуманилися.

— Сестри Гарні?

— Так.

— У моєму помешканні?

Я глибоко зітхнув.

— Так! То її у вас нема, еге ж?

— А чому вона б мала в мене бути?

Я відчув, що вся кров ударила мені в голову.

— Бачите, її вхідні двері відчинені. У квартирі її нема, тож я й подумав, чи не зайшла вона до вас перекинутися кількома словами.

Із пакетика випірнула чергова сливка. Я відвів очі. Відчув, що споглядання такої кількості чорносливу, котру перемелюють ці великі білі зуби, погано впливає на мою розумову діяльність.

— О, ні — вона до мене не заходила.

Нарешті хоч якийсь прогрес!

— А ви, часом, не знаєте, де вона може бути?

Сливова кісточка була методично вкинута у пакетик.

На жирному бездумному обличчі проступив напружений вираз — це так жінка думала. Процес її мислення нагадував повільний рух змії — якщо б у вас вистачило терпцю за цим спостерігати.

— Вона може бути... у ванній, — нарешті спромоглася сказати. — Зачекайте трохи і подзвоніть ще раз.

Блискуча думка як на таку тупачку.

— Її там нема. Я вже подивився.

Жінка намірилася, було, вкинути у рот чергову сливку. Натомість забарилася з цим рухом, докірливо глянувши на мене.

— Вам не слід було цього робити!

Я зняв капелюха й пригладив волосся. Ще кілька хвилин такої бесіди, —і збожеволію.

— Я знаю, що зробила б на вашому місці, — сказала вона.

І я здогадувався, що зробив би, але не озвучив цього.

Відчував, що вона ось-ось доведе мене до сказу.

— Скажіть же! — попросив я.

— Я би спустилася вниз і спитала у консьєржа. Він у цьому дуже помічний.

І тоді вона усе зіпсувала, додавши:

— А ви впевнені, що не хочете сливок?

— Цілком. Ну що ж, дякую. Піду побалакаю з консьєржем, як ви й радили. Вибачте, що забрав у вас стільки часу.

— Рада була вам допомогти, — сказала вона, посміхнувшись.

Я позадкував і краєм ока помітив, як вона знову вкинула сливку в пащу, котру називала чомусь ротом.

Спустившись ліфтом у вестибюль, я пішов неосвітленими запиленими сходами у цокольне приміщення і вийшов навпроти напису: «Консьєрж».

Постукав. На порозі постав ветхий худий чоловічок з довгою жилавою шиєю, одягнений у вилинялі «данґері»[15]. Він був старий та втомлений, і від нього злегка тхнуло креозотом[16] та віскі. Він глянув на мене без жодного інтересу і видобув з горлянки один-єдиний звук:

— Ну?

У мене було відчуття, що від нього я дізнаюся небагато, якщо не виведу його з цієї флегми. Судячи з вигляду чоловічка, він нечасто виходив зі своєї летаргії, і його контакти з людськими істотами були вкрай обмежені. Він склав би чудову бізнес-пару з Ріпом ван Вінклем[17]. І це ще за умови, щоб усіма справами займався Ріп, а не навпаки — так, так, не дай Боже, навпаки!

Я перехилився і вхопив його за верхній ґудзик одягу.

— Послухай, приятелю! — сказав я твердо, імітуючи голос місцевого копа. — Прокинься — хочу від тебе