Читати книгу - "Чорний альбатрос"

цей час він стояв на пеньку й незворушно спостерігав за тим, що відбувається.

— Зроби ж що-небудь, щоб вони забрали від мене свої лапи! Джин ти чи хто? — заволав Прошка.

Тієї самої миті красуні розступилися й відпустили його.

— Фу, який недоторка! — з осудом кинула одна з дівчат, а інші презирливо поморщилися. Навіть ці гримаси не псували їхніх гарненьких мордочок.

Прошка сплюнув. От же погань! Уміє зробити приємне личко. Стоять, витріщаються. Прошка кинув на них косий погляд і процідив, звертаючись до джина:

— Навіщо ти їх на мене нацькував?

— Ти ж сам хотів, щоб на тебе звернула увагу дівчина. Немає надійнішого засобу, ніж викликати ревнощі. Нехай бачить, що в неї є суперниці.

— Які суперниці?! Ти що, сліпий?! У них же копита, а в мене ні,— сказав Прошка.

— Це просто, — вклонився джин.

Прошка відчув сверблячку в ногах. Він нахилився, щоб почухатися, й остовпів. Замість ступень у нього з'явилися копита. Прошка з жахом уп'явся на свої, але водночас не свої ноги, а потім заволав:

— Ах ти шахрай! Що ти наробив!

— Копита, як ти хотів, — безневинно відповів джин.

— Я хотів?! Отже, вдаємо дурника?

— Касим ібн Дурик, — виправив його джин.

— Я тобі зараз такого дурика покажу, не зрадієш. Нумо поверни мені мої ноги.

Тим часом лісовим духам Прошка в такому вигляді явно сподобався.

— Який красунчик! Принада! Надзвичайно! Тепер ти з нами, — заворкотали вони й почали знову наближатися до Прошки, безсоромно підморгуючи йому.

— Агов! Ви чого? Я не ваш, — пробуркотів Прошка, задкуючи від настирливих дівуль. — Дурик, забери ж їх від мене!

І тут у нього за спиною хтось гаркнув:

— Ген-ген, ви погляньте-но на цього негідника! З'явився сюди не кликаний, не очікуваний, і ще на наших дівчат зазіхає.

Прошка різко обернувся й побачив цапоногого фавна. На вигляд він був міцним хлопцем. До пояса він виглядав красенем: засмаглий, широкоплечий, із рельєфною мускулатурою. Щоправда, на голові в нього стирчали маленькі ріжки. А нижче пояса й до самих копит його густо вкривало хутро.

Прошка зовсім не збирався лізти в бійку через те, що його приревнували до цапоногих дівуль.

— Зачекай, не гарячкуй, — поспішно ретирувався він. — Ти не так зрозумів. Мені ваші дівчата не потрібні. Чесно.

— А що ж ти тоді їм очима виграєш? — грізно запитав фавн.

— Я виграю?! Та я не знаю, як від них відскіпатися. Вони самі на мене вішаються, — виправдовувався Прошка.

— Ти хочеш сказати, що наші дівчата тобі не подобаються? — запитав фавн.

— Та вони мені просто огидні! — спересердя сплюнув Прошка, сподіваючись, що це переконає нежданого супротивника. Однак він вже незабаром зрозумів, що цього не варто було робити.

Цапоногий красень почервонів і став грізно наступати на Прошку.

— Так як ти смієш?! Виходить, вони тобі бридкі?! Ти хоч сам, виродку, на себе в дзеркало дивився?

— Провчи його! Покажи йому як слід, — підбивали фавна лісові красуні.

— Я не те хотів сказати. Вони, звичайно, гарненькі…— відступав Прошка.

— Ага, так все-таки ти до них чіплявся, — негайно змінив пісню фавн.

Вочевидь, йому було однаково через що битися, аби тільки помахати кулаками. Вирішивши, що слів сказано вдосталь, фавн перейшов до дій. Він з розмаху поцілив Прошку кулаком в око. Від несподіванки Прошка ледь не впав. Він ще не встиг отямитися після удару, як супротивник буцнув його в живіт. Ріжки у фавна були хоч і маленькими, але міцними. Прошка упав на землю. І тут йому стали в пригоді копита. Побачивши над собою вишкірену пику лісового духа, він перекотився на живіт і щосили брикнув фавна копитом під коліно. Той захитався. Поки супротивник намагався відновити рівновагу, Прошка в розпачі закричав:

— Ібн Дурик! Зроби так, щоб вони всі забралися подалі!!!

— Слухаю й підкоряюся, — промурмотів джин.

Тієї самої миті з лісу долинув звук труби й клич. Почувши заклик, лісові духи насторожилися, а потім стрімголов кинулися в хащу лісу, тільки їх і бачили. Прошка підвівся із землі. Тим часом на галявину вискочило кілька вершників. Серед них виділявся один у темно-фіолетовому плащі на вороному коні. З огляду на все це, він був багатий і знатний. Такий пан не міг бути розбійником. Прошка зітхнув із полегшенням, однак подальша поведінка вершника показала, що він зарано радів. Той наставив спис прямо Прошці в груди.

— Хто такий? Чому не втік з усіма? Ти надзвичайно сміливий? Або надзвичайно дурний?

Його слова супроводжувалися смішками супутників.

— Навіщо бігти? Я дуже радий-радісінький, що ви тут зараз з'явилися, — запевнив вершника Прошка.

— От як? Виходить, ти все-таки дурний. Хіба тобі не відомо, що я поклявся очистити свій ліс від погані?

— Вчасно. Якби не ви, вони б мене до смерті заїздили. За що подяка вам велика, — вклонився Прошка.

Обличчя вершника стало суворішим, і він грізно вигукнув:

— Видно, ти мене за дурня маєш? Жарти надумав жартувати? Я тобі покажу жарти! Я всьому твоєму бісовому