Читати книгу - "Мій тато — кілер"

Ми вибігли на вулицю. Сашка не було. Зате був люб’язний таксист, який привіз нас сюди. Він уже відчинив дверцята своєї машини.

— Ваш друг казав, щоб ви їхали зі мною.

Я набрав Сашка:

— Ти де?

— Їду на захід. Слідом за Мариною. Зараз ми…

Я повторив таксисту назву вулиці, і він погнав туди.

Основою вчення Дао вважається праця китайського філософа Лао Цзи «Дао де дзин». Світобудова з погляду даосизму існує за рахунок нез’ясованого Дао («Шляху»), що рухає і керує всім сущим. Проходження законами Дао — це шлях життя і блаженства.

Ми наздогнали Сашка хвилин через десять.

Коли ми порівнялися з його машиною, він, сидячи за кермом, кивнув уперед — на таксі з яскравим рекламним щитом на даху.

Маринка сиділа на задньому сидінні між двома молодими японцями. Ще двоє озиралися на неї, тиснучись на сидінні поруч із таксистом.

— А де п’ятий? — запитав Дмитро.

— Відстав, — сказав я. — Або в багажнику.

Вони зупинилися біля дешевого, з малесенькими кімнатками готелю.

— Під’їхати? — запитав таксист.

— Ні.

Ми зупинилися на іншій стороні вулиці.

А потім відбулося те, що зробило безглуздими всі умовляння Дмитра: Маринка вчепилася нігтями в обличчя одного зі своїх нових друзів, потім спробувала вдарити іншого своїм важким черевиком, але, швидко скрутивши її, — четверо проти однієї, — вони витягли її з машини.

За мить я вже йшов до них:

— Гей, виродки. Лишіть її. Чули?!

— Іди звідси.

— Так?

— Так, — двоє з цих пацанів у яскравих перуках одразу стали в стійки «дрімаючий дракон» і «олень, що захищається». Марина скрикнула:

— Татку! — а я вдарив «дракона» відкритою долонею в груди, а другим ударом зніс «оленю» всі його роги й копита.

— Ну?!

Не маючи інших засобів до існування, багато з них стали організовуватися в банди й нападати на мирних мандрівників і торговців, грабувати села й навіть міста. Самі вони іронічно називали себе хатамото-якко («слуги сьогуна»), але народ дав їм прізвисько кабукі-моно («клоуни, божевільні») — за дивні костюми, зачіски та насичений військовий сленг.

Двоє інших спробували перетворитися в «мавпу» і «тигра».

— Я! — попросив Сашко, — біжучи до нас. — Дайте мені!

Але, побачивши його, обидва юнаки дали драла.

— Ні, — засумував Сашко. — Це несерйозно.

— Побий таксиста, — запропонував Дмитро.

А я допоміг Марині встати.

— Ну, що ж ти? — запитав я.

— Таточку, — п’яно посміхнулася вона. — Ти такий класний.

І тут же ноги її підкосилися, і я ледь устиг підхопити її.

У таксі, а потім у квартиру, я заносив її на руках.

Дмитро й Сашко попрощалися зі мною біля під’їзду. А, поклавши Маринку на ліжко, я почав думати: чи не збентежиться вона завтра вранці і чи не образиться, якщо я зараз роздягну її.

Щоб розумітися на дітях, їх треба виховувати все життя. Я не розумівся, а тому лише зняв з неї черевики, вкрив ковдрою і відчинив вікно.

Надворі була холодна, з обривками туману і випадкових крапель дощу, осіння ніч.

Уранці вона прокинулася з пом’ятою фізіономією, зі стоїчно приховуваним головним болем і неймовірною спрагою.

— То, кажуть, я вчора… — обережно почала вона, ставлячи пляшку з недопитою мінералкою на стіл, — відривалася?

— Трохи було, — відповів я.

— Ти незадоволений?

— Тим, що ти пішла без попередження.

— Мені соромно, — сказала Марина, хоча по її обличчю було видно, що зараз вона не може відчувати нічого іншого, крім болю й нудоти.

І тоді ж мені подзвонив Дмитро:

— Отже, ми починаємо.

— Що? — запитав я, встигнувши забути розмову з ним.

— Змушувати вас любити одне одного, — нагадав Дмитро. — Можете починати готуватися. Хлопці вже в дорозі.