Читати книгу - "Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу"

замірів чужинців і від кривд, заподіюваних одне одному, й таким чином гарантувати їм ту безпеку, за якої вони могли б годуватися від трудів рук своїх і від плодів землі й гараздувати, можна витворити тільки в один спосіб, а саме шляхом зосередження всієї влади і сили в одній людині або в зібранні людей, яке більшістю голосів могло б звести всі волі громадян у єдину волю. [...] Це більше, ніж згода або одностайність. Це реальна єдність, втілена в одній особі за допомогою договору, складеного кожним із кожним [...] Якщо це сталося, то сила-силенна людей, об'єднана таким чином в одній особі, зветься державою, латиною — civitas. Таке народження того великого Левіафана або, певніше (якщо висловлюватися шанобливіше), того смертного Бога, якому ми під зверхністю Бога безсмертного завдячуємо свій мир і свою безпеку. Бо завдяки повноваженням, відданим йому кожною окремою людиною в державі, вищеозначена людина або зібрання осіб користується такою величезною зосередженою в ній силою і владою, що навіюваний цією силою і владою страх дає цій людині або цьому зібранню осіб змогу спрямовувати волю всіх людей до внутрішнього миру і до взаємної допомоги проти зовнішніх ворогів. [...] Той, хто втілює цю особу, зветься сувереном, і про нього кажуть, що він має верховну владу, а будь-хто інший — то підданець». Так твердить Томас Гоббс у своєму «Левіафані»[93].

Це класичне визначення держави Новітнього часу, як воно виникло в Європі у кривавому хаосі релігійних воєн XVI і XVII століття[94], засноване, отже, на єдиній центральній владі, що контролює територію і людей, які на ній живуть, на інтересі цієї владі до самозбереження і до розширення своєї сили[95]. Відповідно, будь-яке визначення безпеки має виходити з цих основних чинників, тобто забезпечення контролю над власною територією. Тим-то і питання кордону — найпікантніший і найнебезпечніший предмет міжнародної політики[96], бо на кордоні держав зазвичай починається і закінчується їхня сила. Цей кордон доводиться переступати тому, хто зважується на воєнний напад, і цей кордон випадає пересувати тому, хто прагне змінити або й цілком перевернути баланс сил між державами.

Валюту сили держави міняють у першу чергу на кордоні між двома суверенами. Цей обмін виражається втратою і зискуванням сили, тому кордони між державами приховували і приховують таку значну вибухову силу з політичного погляду. На кордоні як правило відразу відчуваються загибель і занепад сили. Майже п'ять десятиліть кордон між Східною і Західною Німеччиною та Берліном був небезпечною для життя дійсністю, доки ця межа і всі її жахи через руйнацію НДР і Совєтського Союзу неначе поринули в нічну темряву. І в палестино-ізраїльському конфлікті йшлося насамперед про територію, отже і про проблеми кордонів, як і в Кашмірі, на Південному та на Північному Кавказі, у Західній Сахарі і в багатьох інших конфліктах сучасності.

На кордоні між суверенними державами випробовується дієвість центральної влади, тобто її здатність до контролю, отже класичне визначення національної безпеки прагне гарантії або зсунення кордону собі на користь. Усе, що гарантує центральній владі держави можливість контролювати свою територію, визначається як безпека, а все, що на неї важить, відповідно, — як загроза. Це класичне визначення держави, яке, щоправда, надається до описання складної реальності державної системи в XXI столітті хіба що дуже обмежено.

Як сучасна держава, так і система держав сучасної доби — це діти Європи. Тут, у Європі, вони вперше в людській історії були задумані і втілені, і на теренах Старого Світу ця система пережила злети і найсерйозніші кризи аж до двох найбільших європейських війн XX століття за одноосібне панування, які виросли у світові і зумовили принципову зміну розподілу сил у міжнародній системі держав. Паралельно зі здійсненням європейської національної держави в наш час і далі існували великі транснаціональні імперії, що сягали корінням ще досучасної доби, зокрема, імперія Габсбургів, Османська імперія і Священна Німецька імперія, а проте доля старої німецької імперії аж до її остаточного розпаду 1806 року довела, що принаймні у XVIII столітті територіальні держави завдяки централізації влади в суверенній державі стали панівним і дедалі впливовішим чинником у Європі.

Європейська система держав, як вона піднеслася на підвалинах територіальних держав у світлі Тридцятилітньої війни і Вестфальського миру 1648 року