Читати книгу - "Конрад, або Дитина з бляшанки"

— Дитино моя, не можна ж так… — пошепки почав був пан Егон, коли одягнена в біле пані Бартолотті з'явилася поряд із ним біля прилавка.

— Усе можна, — так само пошепки перебила його пані Бартолотті, схопила ступку й товкачик і заходилася так завзято орудувати ним, наче хотіла найтвердіші пігулки розтерти в найдрібніший порошок. Поки пан Егон брав рецепти й гроші і видавав ліки та здачу, вона тихенько сказала йому: — Конрада нам помилково прислали й хочуть забрати назад!

— Про це не може бути й мови! — пан Егон так схвилювався, що вигукнув ці слова вголос.

Чоловік, який саме подавав йому рецепт, спантеличено запитав:

— Чому ви не хочете дати мені ліки проти кров'яного тиску? Вони шкідливі?

— Вибачте, — мовив пан Егон і прошепотів до пані Бартолотті: — Ти ж заплатила за нього?

— Ні, — відповіла пані Бартолотті й пошепки розповіла йому все, що було написане в блакитному листі.

Клієнти знали пана Егона як спокійну, привітну людину й тепер неабияк дивувалися, бо він просто кидав їм ліки і здачу на прилавок, не відповідав на привітання, не питав про їхнє здоров'я. Коли якась жінка захотіла зважитись на медичній вазі, він просто відмахнувся від неї, а коли якийсь чоловік запитав, чи ліки, що їх виписав йому лікар, справді не гіркі, пан Егон його взагалі не почув.

Закінчивши пошепки свою розповідь під стукіт товкачика, пані Бартолотті запитала його:

— То ти мені допоможеш?

— Звичайно! — вигукнув пан Егон, і бабуся, якій він саме віддавав пляшечку настою із зілля від кашлю, страшенно зраділа, бо перед цим питала його, чи він згоден, що від кашлю найкраще помагає настій із зілля.

Пані Бартолотті поставила ступку на полицю, шепнула: "Я відведу його нагору", — й побігла через дві кімнати до Конрада й Кіті.

— Усе гаразд! — вигукнула вона.

У третій кімнаті біля однієї стіни були гвинтові сходи, що вели на другий поверх, де мешкав пан Егон. Пані Бартолотті з Конрадом і Кіті піднялися тими сходами нагору.

— О боже, яке страхіття, — промурмотіла Кіті, коли побачила вітальню пана Егона.

Вітальня була вся заставлена старезними меблями, на вікнах висіли товсті, витерті завіси з червоного оксамиту, а стіл був застелений чорним шовковим обрусом із довгими китицями.

— Мамо, що ми тут робитимемо? — запитав Конрад.

— Ми з нею, — пані Бартолотті показала на Кіті, — підемо додому, а ти лишишся тут і почекаєш на батька. Він прийде, як зачинить аптеку.

— А взагалі ти висидиш у цьому старому барлозі? — запитала Кіті.

— Семирічний хлопець повинен уже вміти знайти собі розвагу, якщо йому доведеться на кілька годин залишитись самому, — мужньо відповів Конрад, підійшов до книжкової шафи й витяг том енциклопедії "Галлія — Кіль".

— Я ще не знаю деяких слів на "К", — сказав він, сів у старезне крісло й почав читати.

А пані Бартолотті й Кіті збігли гвинтовими сходами вниз, швидко скрутили килим і винесли його на подвір'я. Кіті подзвонила в задні двері "Хімчистки".

Жінка, що приймала речі, відчинила двері.

— А, це ви! Що вам знов треба? — запитала вона.

— Я передумала і все-таки віддам його чистити, — заявила пані Бартолотті, вручила жінці скочений килим і разом з Кіті вийшла крізь передні двері.

Жінка пришпилила до килима номер, поставила його в куток і сказала сама до себе:

— Ну й кумедні бувають люди!

Коли пані Бартолотті й Кіті поверталися з "Хімчистки", пані Рузіка саме знов дивилася у вікно. Вона побачила їх і подумала: "Ну й довго ж вони сиділи там. Зате Кіті, мабуть, випитала, чому Конрада вже немає в старої Бартолотті".

Кіті прийшла додому й розповіла матері, що Конрад чотири дні тому наче крізь землю провалився. Мабуть, утік до свого справжнього батька, Августа Бартолотті, що живе десь у бісової матері. Принаймні його й досі нема.

Пані Бартолотті також прийшла додому й сіла до верстата, але не могла працювати, бо все думала про Конрада. Так вона просиділа до сьомої — палила, думала і за кожні півгодини засилювала в ткання одну-єдину чорну нитку.

О сьомій вечора пані Бартолотті схопилася, побігла до ванної і змила з обличчя все малювання. Потім запнулася сірою хусткою і витягла з шафи в передпокої сіру плетену кофту, яку їй на різдво подарував пан Егон. Вона ще ніколи не надягала її, бо не зносила сірого кольору. Але тепер убралася в неї, глянула в дзеркало і сказала до свого віддзеркалення:

— Дитино моя, тепер ти сіра й бридка, як вилиняла курка. Але принаймні таку тебе вже напевне ніхто не впізнає!

І справді, її ніхто не впізнавав. Коли вона виходила з під'їзду, там стояли й балакали двірничка з молочаркою і навіть не глянули на неї.

Вона подалася до аптеки. Дорогою їй траплялося чимало знайомих, але