Читати книгу - "Корсунь козацький"

зять Виговського — канцелярист і літописець Михайло Гунашевський (автор «Львівського літопису»). Разом із послами вирушили в путь старець Іларіон з Києво-Печерської лаври та грецький ієромонах Захарій[125]. Посольство їхало через Лубни й Ромни на Путивль і Москву.

18 серпня до Путивля прибув місцевий купець і агент Василь Бурий і доповів: ось-ось мають прибути й українські посли, що і сталося, очевидно, через день. Ченців пропустили через кордон одразу, а послів затримали, незважаючи на спеціальний лист гетьмана. Посли написали про це Хмельницькому, і той мусив повторити своє прохання у листі до путивльських воєвод від 30 вересня 1651 р. Однак воєводи дістали вже якесь розпорядження «зверху», і послів було пропущено до Москви ще до приходу гетьманського другого листа. 1 жовтня 1651 р. Савич, Мозиря та інші учасники посольства були на аудієнції у царя, і канівський полковник розповів про хід Берестецької битви. Москва, хоч і не зважилася тоді допомогти Україні, проте була щедра на обіцянки, з якими посли й вирушили додому.

А тим часом бої під Білою Церквою закінчились, і 28 вересня 1651 р. було укладено Білоцерківський мирний договір. Його гірші ніж за Зборівським миром умови викликали широке невдоволення в Україні. Особливо ремствували козаки через скорочення вдвічі реєстру. Опозиція проти гетьмана стала групуватися навколо колишнього корсунського полковника Мозирі та миргородського полковника Матвія Гладкого, того самого, що підписував разом Із деякими іншими українськими дипломатами Білоцерківський договір, а також чернігівського полковника Стефана Подобайла.

Спочатку стосунки між гетьманом та Мозирею були нормальні, про що свідчить уже сам факт перебування Хмельницького зі своєю сім'єю в Корсуні восени 1651 р. До речі, гетьман взяв третій шлюб із Ганною Золотаренко — сестрою полковників Золотаренків (Івана та Василя), причому вінчання відбулося восени 1651 р. у Свято-Іллінській церкві Корсуня (вінчав назаретський митрополит Гавриїл). Коли ж почали укладати новий реєстр, Мозиря став до лав опозиції. Виникали заворушення й збройні виступи, стали називати імена можливих гетьманів, котрі могли б замінити Хмельницького (Вдовиченко, Бугай, шляхтич Дядюля), причому кандидатуру Вдовиченка називав публічно і сам Мозиря. Було зірвано укладення реєстру в Корсунському та Білоцерківському полках. Наприкінці 1651 р., діючи через посередників, Мозиря організував збройний виступ козаків Білоцерківського та Корсунського полків, внаслідок чого було вбито білоцерківського полковника Михайла Громику, а також іще деяких осіб.

Ще до 24 грудня 1651 р. Хмельницький спішно відрядив до Корсуня і Білої Церкви генерального осавула Демка Лісовця (Лисянського) на чолі кількох десятків козаків, і вони зупинили виступ, арештувавши перш за все Мозирю. Знову почався перегляд реєстру Корсунського полку.

На початку січня 1652 р. Л. Мозирю було страчено за наказом гетьмана. Як писав Б. Хмельницький у листі до київського воєводи Адама Киселя від 6 січня 1652 р., «Мозиря одержав гідну заплату. Він і деякі його товариші вже не живуть. Після його смерті я [Б. Хмельницький. — Ю. М., С. С.] дав знову булаву старому корсунському полковнику Килдиєві [Антонову. — Ю. М. С. С.], наказавши йому, щоб він всіх тих, через яких сталася смерть небіжчика [Громики. — Ю. М., С. С.], карав без винятку і він кожного засуджує на смерть для прикладу»[126]. Смерть Мозирі вразила не тільки козаків, а й ворогів. Відомий польський хроніст XVII ст. Веспасіян Коховський, учасник каральних акцій 1651 р., написав і про страту Мозирі у своєму творі. До його свідчень щодо страти чомусь надто критично поставився М. Грушевський, який вважав, що Мозирю було тільки заарештовано. Однак виявлення канадським істориком Френком Сисиним невідомих листів Хмельницького до Киселя беззаперечно свідчить про страту Мозирі з волі гетьмана у присутності представників коронного гетьмана великого Миколая Потоцького — Г. Войниловича і С. Маховського.

27 січня 1652 р. новий реєстр Війська Запорозького було нарешті складено й подано для внесення в книги Київського ґродського суду. 29 січня 1652 р. до Варшави відбуло чергове українське посольство на чолі з полковником Герасимом Яцкевичем, котре повезло королеві цей реєстр.

Так закінчилося життя Лук'яна Мозирі. Важко й зараз судити про всі обставини суперечки між ним і гетьманом Хмельницьким, складно визначити з нинішньої історичної перспективи, хто ж був правий у цьому трагічному конфлікті. Але факт залишається фактом: Лук'ян Мозиря загинув, як і його батько, від рук своїх же побратимів по зброї. Але навіть коли Мозиря й помилявся, піднявши зброю проти гетьмана у тяжкий для України час (мабуть, помилявся саме він, а не Хмельницький!), все одно він увійшов до української історії як енергійний організатор, талановитий полководець і дипломат, один із видатних вождів Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст.

Не поступався славою перед А. Мозирею і корсунський полковий писар Іван Степанович Демкович-Креховецький — шляхтич герба «Сас» з Червоної Русі, син Томаша Креховецького з Демкова та Анни Волховської. Здобувши добру освіту, І. Креховецький служив поручиком польської панцирної хоругви, потім — збирачем податків у Жидачівському повіті. Був двічі одружений (перша дружина — шляхтянка Ганна Цемежинська, по її смерті Креховецький одружився з Ядвігою Менжинською з Псенжополя). Він став до лав повстанців Богдана Хмельницького з перших днів Національно-визвольної війни і був навіть першим генеральним писарем Війська Запорозького на її новому етапі. Цікаво, що деякі свої документи Хмельницький писав у співавторстві з Креховецьким, про що свідчать і два підписи на них[127].

І. Креховецький з честю пройшов пліч-о-пліч з гетьманом похід 1648 р., але навесні 1649 р. біля Хмельницького з'явилась могутня постать Івана Виговського. Саме він із цього моменту став правою рукою гетьмана і генеральним писарем (канцлером) Гетьманщини. Креховецький же переходить у рідний Корсунський полк, де обіймає другу, після полковника, посаду писаря. Він був і корсунським полковником (листопад 1657 р., вересень 1658 — липень 1659 р.), генеральним суддею Війська Запорозького (1663—1665 рр.). Хмельницький не забував, однак, про нього і постійно залучав до дипломатичних місій. Так,