Читати книгу - "Подих диявола"

вишивками. Вони йшли маленькими кроками, обережно переступаючи босими ногами. Кожна несла на плечі бамбукову жердину, на якій висіли вази з напоями, фруктами та різними ласощами. Можна було тільки дивуватися, як їм удавалося так спритно рухатися, не зронивши ані краплі й не впустивши ані крихти. Вони миттєво накрили на стіл. Потім склали руки й вийшли.

— Дивовижні красуні! — зауважила Еліза, коли жінки пішли. — Ви помітили, як граціозно вони рухаються?

— Так, пані Явас — надзвичайна жінка, — задумливо сказав Поортвліт. Помітно було, що він захоплений не менше від своїх гостей. — Ви повинні побачити танець храмових танцівниць. Це не зрівняється ні з чим на світі. Але, будь ласка, пригощайтеся. Дякую, Мартене, ви можете йти.

Камердинер уклонився й залишив мандрівників.

— Поки ви тамуєте спрагу, я хотів би скористатися з нагоди й коротко обрисувати проблему, — сказав Поортвліт. — Ява — головний острів у галузі сільського господарства. Країна селян і тваринників, сказав би я. Ґрунт родючий, а сонце й достаток дощів сприяють неймовірному росту зелених культур. Не дивно, що ми — одні з найбільших у світі експортерів кави та какао. Але останнім часом наш маленький острів накрила тінь. — Він налив собі кави й розмішав цукор ложечкою. — Усе почалося років дванадцять тому, незабаром після страшного виверження Кракатау. Жителі почали повідомляти про нічні напади, знищення врожаїв, викрадення родин. Спочатку я не звертав уваги. Люди в цій країні надзвичайно марновірні й використовують усі можливі виверти, щоб не працювати. Але коли повідомлення почастішали, я послав солдатів розібратися з цією справою. Вони повернулися з пустими руками, але до мене почали доходити відомості, що в інших частинах острова теж відбувається щось подібне. Повідомлення були дуже схожими. Набіги завжди відбувалися вночі, особливо на молодика. З’являлися страшні істоти й викрадали людей. Ніякої системи при цьому в них не було. То вони забирали дітей, то жінок, то старих. Продовольство не чіпали, але підпалювали комори та склади.

Король Бхамбан Третій, володар острова, розробив власний метод розв’язання проблеми. Він організував щось на кшталт лотереї, у ході якої раз на місяць вибиралася дівчина й віддавалася цим тварюкам. Він хотів зберегти контроль на своїй території. Ці заходи мали успіх. Кількість набігів на села відтоді скоротилася. Деякий час я вважав, що проблему розв’язано, і не вживав ніяких заходів. Але, як виявилося, я помилявся, — він розвів руками. — Бачте, я ділова людина. Доти, поки я отримую доходи, мене не цікавить, що діється на острові. Але коли напади почастішали, я зрозумів, що настав час утрутитися.

Гумбольдт витяг блокнот і зробив деякі нотатки.

— А що собою являє король?

Поортвліт знизав плечима.

— Самовпевнений товстий правитель із династії самовпевнених товстих правителів. Народ терпить його, тому що вважає своїм. Природно, він не має ніякої політичної влади. Його справа — проголошувати свята, урочисто відкривати нові заклади та проводити обряди благословення на хрестинах і весіллях. Решту часу він сидить у себе в палаці зі скіпетром у руці й чіпляється до підданих. Довго бути в його компанії важко.

— Повернімося до цих істот…

— Ніхто точно не знає, як вони виглядають, — сказав Поортвліт. — Це означає, що вони приходять пізньої ночі, коли їх ніхто не може побачити. Вони майже не залишають слідів та інших ознак своєї присутності. Не знаємо ми й того, куди вони ведуть викрадених людей. Ваш колега Лілієнкрон, звісно, може більше розповісти про це. Він зустрічався з цими тваринами.

— Я їх бачив дуже невиразно, — заперечив учений. — Занадто густим був туман, щоб роздивитися. Усе, що мені відомо, так це те, що вони справді величезні на зріст, із червоними очима та рогами. І те, що вони вибираються на поверхню землі якимись сходами або штольнями.

— Усе це викликає велику тривогу, — погодився Поортвліт. — Я хотів би показати вам дещо. — Він узяв скриньку й вийняв звідти чорний камінь.

Гумбольдт узяв камінь у руки й покрутив:

— Що це?

— Усе, що залишається від їхніх нападів. Вони не залишають відбитків ні рук, ні ніг, тільки ці камені. Одні круглі, інші прямокутні. Бувають великі, а бувають зовсім дрібні.

Гумбольдт провів по краю каменя великим пальцем. На стіл посипалися дрібні чорні осколки.

— Вулканічна порода, — зауважив він. — Чорні шлаки із вкрапленнями слюди. Виглядає зовсім свіжим.

— Дайте сюди, — Лілієнкрон вихопив камінь і підніс до очей. Шарлота помітила, що руки в ученого тремтять. — Так, — прошепотів він, — я впізнаю ці камені. Точно такі були в котловані біля Бромо.

— Це нічого не доводить, — заперечив Гумбольдт. — Подібні камені можна знайти повсюди, де є вулкани.

Вони викидаються при виверженні й часто відлітають на багато кілометрів. На жаль, я не можу вважати їх доказом існування підземних створінь.

— Нічого ви не розумієте, — раптом вигукнув Лілієнкрон. — Це не вулканічна порода. Це фрагменти… підземних істот. Спочатку їх не можна відрізнити від скелі. Шкіра в них така ж само сіра. Але коли вони пересуваються, то починають порипувати, немов мірошницькі жорна. Кажу вам, це один із них. Чортів камінь! — і він відсунув уламок подалі від себе.

Шарлота взяла камінь і уважно оглянула. Дійсно, на перший погляд, його не відрізниш від звичайної кам’яної брили. У Гумбольдта на горищі лежало кілька подібних екземплярів. Вони були шорсткими, дуже пористими, з гострими краями. У деяких можна було роздивитися маленькі блискучі вкраплення, а якщо добре принюхатися, то й відчути слабкий запах сірки. Раптом вона щось побачила.

— Дивися, дядьку! — вказала вона на надзвичайно гладеньке та рівне місце. — Що це таке? Можеш розглянути? Схоже на відбиток…

— Покажи, — Гумбольдт надяг окуляри й знову досліджував камінь.