Читати книгу - "Пульсари"

це означало, що начальству технологічного інституту не доведеться вирішувати житлову проблему.

Була ще одна причина, чому вибір упав на Тихона. Про неї Швидкий не любить згадувати.

Тоді саме в нього відкрилася рана, і потрапив він на лікарняне ліжко. Окрема палата з телефоном, професорський огляд щотижня і цитрусові на десерт. Подумав: близький кінець, коли аж так порають. Але рана зарубцювалася — може, вроджена сила (серце ще було як дизель), а може, високі частоти вперемішку з низькими, кварц, масажі, електрофорез та інші дива. З професором Пильнюком вони стали друзями, поговорили якось і про сина…

Порушень моралі не було: просто — лотерея, збіг обставин. Лише на третьому році Пильнюкової аспірантури відчув Олег Іванович усю повноту лотерейного виграшу, але щось міняти було вже пізно. Мовчки ніс свій хрест, зрідка підбадьорюючи батька-медика та уникаючи лобових конфліктів з його сином-фізиком.

Безперечно, була й користь від цієї історії: Олег Іванович більше ніколи не брав аспірантів з чиєїсь рекомендації, а по-друге, рана зарубцювалася, як на парубкові. Пильнюк-батько фахівець неабиякий: що шиє — перешивати не доводиться. А на синові, виходить, природа відпочиває…

Вже багато разів Олег Іванович зарікався повчати дорослих людей. Та коли зіткнувся із Пильнюком-сином, порушив свою ж заповідь — і похолоднішали стосунки з батьком.

Прикро було Олегові Івановичу, бо таки по-справжньому поважав хірурга, але втішав себе тим, що принаймні тепер йому не випадає думати про операційний ніж — обставини! І таки не пішов би й цього разу до лікарів, та машина привезла непритомного. А все через отой мікроскоп…

Міністр Корінний слова дотримав — добився фондів для інституту, бо вузівська наука підупадала, потрібні були нові фінансові впорскування. Прозрінню міністра сприяла ще й комісія тямущих і скрупульозних пенсіонерів, які вивчали наукові звіти. Їм упало в око, що хоч яку проблему візьми, всюди попереду академічні інститути. От діди напряму й запитали Корінного: а де ж ваші вузи?

Й ось радісного й бентежного дня, який, однак, природа замаскувала мжичкою, на подвір’я технологічного інституту в’їхали дві автомашини і вивантажили на мокрий асфальт одинадцять грубезних ящиків. Коли перші бурхливі емоції схлинули, господарі захвилювалися: великі ящики — у двері не лізуть.

— Через вікна втягнемо, — енергійно пропонує, взявши руки в боки, Марія, неначе й справді збирається сама це робити.

Уся її постать випромінює буйну радість дитини, котра щойно одержала новорічний подарунок.

— Не пролізуть, окаянні. — Швидкий розгубився. — Доведеться з такелажниками умовлятись, а в них принцип простий — готівка, хоч по трояку з доцентів збирай. Ех, був би Василь, він би викрутився — це по його лінії. Так у відпустці: син жениться, сарай у тещі валиться — жаль і на день його відкликати.

— Я б ото вішала конструкторів, котрі нестандартне обладнання планують, — гарячкує Марія.

Швидкий постукав по одному ящику, обійшов другий.

— Ви не зважаєте на їхні проблеми, Марійко. Якби троянського коня зробили малогабаритним, то ніде вояків було б сховати…

— Але ж у ворота Трої кінь проліз! — бунтувала Марія, бо теж подумала про такелажників і пригадувала, чи є у неї з собою троячка. Штовхнула ящик — ні з місця. Ет, хай пиляють одвірки. — А знаєте, Олег Іванович, що я вас цілісінький день шукаю? А чого шукаю?

— Щось хочете випросити для своїх біологів.

— Не вгадали. Шукаю, щоб пожаліли.

— ??

— Зі мною знов така оказія трапилася, що соромно й говорити. Я місяців зо два вважала себе генієм!

— Х-и-и-и…

— Павою виступала. Такий духовний підйом пережила, серце калатало. Пам’ятаєте проблему: в атомному котлі з великим нейтронним потоком найкращі сталі пухнуть, розсипаються, шматками відвалюються, немов роз’їдені лишаєм, немов глина від старої хати?

— Ну-ну-ну? — Швидкий примірився сісти на один ящик — високо, на другий — незручно.

«Що інтересного оце ґавеня придумало?»

— Так от, — міркувала я. — У рідкому металі тріщини від нейтронів не виникатимуть.

— Ох ти ж, матінко… Так само і я думав, навіть підрахунки зробив, але помовчував, щоб Тарновський ідею не перехопив. Бо з його штатом і капіталами це на тиждень роботи. — Олег Іванович все-таки сів на твердий ящик, не забувши, однак, дмухнути на дошки: у нових штанях був. — Ну-ну?!

— Так от, коли Верхуша хвалив курячі яйця, мені осюди, — Марія поправила зачіску, — стрельнуло, що треба зробити реактор у вигляді курячого яйця, вкинути туди легкоплавкий метал, розігріти і розкрутити. У рідкому металі, там, де жовток у яйці, виникне порожнина. В ній і проводити термоядерну реакцію: броня з рідкого металу, — немов білок у яйці,  — захищатиме тверду шкаралупу із сталі чи з ще там чогось. Енергетичний голод стане сюжетом давно віджилих казочок.

— Ох ти ж мати моя рідна! Я й зараз так думаю. І чому, по-вашому, не вийде такий реактор?

— Та вийде! Геніальна ідея! Мені соромно зізнаватися, але я теж мовчала, бо вже примітила, що ідея, яку заздалегідь обнародуєш, виявляється липовою… Це вже точно. Так от, коли Іванова мене вигнала, пішла я до бібліотеки, місяць не вилазила звідти, усі журнали перекопала і таки знайшла — 1974 року ідея обнародувана на симпозіумі з проблем термоядерної енергетики…

— Сказитися можна! — Швидкий зняв черевики і обережно ступнув на клумбу, немов на килим.

Вирвав зо дві стеблини осоту, пом’яв у пучках, понюхав, кинув. Повернувся, сів на ящик, потер ногу об ногу, струшуючи землю з шкарпеток.