Читати книгу - "Темна матерія"

наповнені, як і личить реальним спогадам, вони більше нагадують сон або нічне жахіття.

Що зі мною робили в отій старій будівлі?

Спрінгер підсунула стілець і сіла біля мого ліжка. З такої відстані мені було видно ластовиння на її обличчі, наче до нього поприлипали бліді піщинки.

— Поговорімо про те, що ви сказали доктору Рендольфу. Він записав... — Вона зітхає. — Даруйте, почерк у нього жахливий. «Пацієнт заявляє: Це був мій будинок, але це був не мій будинок». До того ж ви сказали, що рани й синці на вашому обличчі з’явилися через те, що вас переслідували якісь люди, але на запитання про те, чому вони вас переслідували, ви не змогли відповісти. — Вона відірвала погляд від екрана. — Ви професор?

— Правильно.

— В...

— У коледжі Лейкмонта.

— Тут така справа, Джейсоне. За той час, поки ви спали, й опісля нам не вдалося знайти жодного сліду вашої дружини...

— Що значить — вам не вдалося знайти жодного її сліду?

— Її звуть Даніела Дессен, правильно?

— Так.

— Тридцять дев’ять років?

— Еге ж.

— В усьому Чикаго ми не знайшли жодної людини з таким прізвищем і такого віку.

Мені відбирає мову. Я дивлюся повз Спрінгер, у вікно. Там усе таке сіре, що не розбереш, ранок воно, полудень чи вечір. Дрібні краплі дощу прилипають до зовнішнього боку скла.

Тепер я навіть не знаю, чого боятися — цієї реальності, яка, мабуть, і є правдою, чи того, що в моїй голові все розбилося на друзки. Мені більше подобалось, коли я думав, що причина всьому — пухлина в моїй голові. Це було хоч якесь пояснення.

— Джейсоне, ми взяли на себе сміливість пошукати про вас інформацію. Ваше ім’я. Професію. Все, що можна знайти. Я хочу, щоб ви мені дуже точно відповіли. Ви справді вірите в те, що ви професор фізики в коледжі?

— Я не вірю в це. Це я і є.

— Ми прочесали вебсторінки викладацького складу наукових відділень у кожному університеті й коледжі Чикаго. Абсолютно ніде ви не числитесь професором.

— Цього не може бути. Я викладаю там уже...

— Дозвольте, я закінчу, бо ми таки знайшли деяку інформацію про вас. — Вона щось друкує на своєму планшеті. — Джейсон Ешлі Дессен, народився в 1973 році, в місті Денісон, штат Айова, батьки: Рендалл і Еллі Дессен. Тут написано, що ваша мати померла, коли вам було вісім років. Від чого? Якщо ви не проти, що я питаю.

— У неї було хворе серце, на цьому фоні вона підхопила небезпечний штам грипу, що закінчилось пневмонією.

— Дуже вам співчуваю, — вона читає далі, — 1995 рік, ступінь бакалавра в університеті Чикаго. 2002 рік, учена ступінь доктора наук у цьому ж університеті. Поки що все збігається?

Я киваю.

— У 2004 році отримав премію Павійського університету, і цього ж таки року журнал «Science» пошанував вашу роботу, присвятивши їй головну статтю, де назвав її «проривом року». Гостьовий лектор у Гарварді, Принстоні, Університеті Берклі.

Вона підводить голову, зустрічає мій ошелешений погляд, а потім повертає до мене планшет, щоб я міг читати у Вікіпедії сторінку про Джейсона Е. Дессена.

Мій синусовий ритм на кардіомоніторі, до якого я підключений, значно прискорився.

Спрінгер говорить:

— Ви не опублікували жодної нової роботи, не займали ніяких викладацьких посад після 2005 року, коли стали головним науковим співробітником у «Лабораторіях швидкості», у відділі реактивних двигунів. Ну, і під кінець тут написано, що вісім місяців тому на прохання вашого брата на вас було заведено справу, як на особу, що пропала безвісти, і що ви більше року ніде не з’являлися публічно.

Усе це настільки глибоко мене вражає, що я ледве дихаю.

Рівень мого кров’яного тиску виходить за якісь межі, чим здіймає тривогу, і кардіомонітор починає відчайдушно верещати.

У дверях з’являється дебелий санітар.

— У нас усе добре, — каже Спрінгер. — Ви можете вимкнути цю штуку?

Санітар підходить до монітора, вимикає сигналізацію.

Коли він виходить, лікарка тягнеться через перила й торкається моєї руки.

— Я хочу вам допомогти, Джейсоне. Я бачу, що ви нажахані. Я не знаю, що з вами сталося, і відчуваю, що ви й самі цього не знаєте.

Із озера дме вітер, такий сильний, що здуває струмені дощу вбік. Мені видно, як краплі мережать скло й перетворюють світ за вікном у якийсь імпресіоністичний міський пейзаж сірого кольору, поцяцькований плямами світла від фар і задніх вогнів.

Спрінгер каже:

— Я зателефонувала в поліцію. Вони пришлють слідчого, щоб він узяв у вас заяву й почав розбиратися в тому, що сталося минулої ночі. Це перше, що ми будемо робити. Далі, я так і не зв’язалася з Даніелою, але мені вдалося знайти координати вашого брата Майкла в Айова-Сіті. Я буду просити вашого дозволу зателефонувати йому й повідомити, що ви тут, а також обговорити з ним ваш стан.