Читати книгу - "Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки"

вологість, — змолоду ти починаєш творити сякий-такий простір свого життєвого затишку: чоловік, дитина, дім. Витрачаєш багато чого, а найголовніше — молоді роки. І ось одержуєш результат. У моєму випадку — досить непоганий. І нехай у вас із чоловіком після майже чверті століття спільного життя вже й не любов, а звичайнісінька міцна дружба, але це все тобі подобається. Ти його любиш і не мислиш без нього життя. І раптом… Катастрофа. Усе розвалюється. Просто тому, що — біс у ребро. Що з’являється «молоде тіло»… Ну, хай би він просто зраджував. Це зрозуміти ще можна. Але ж весілля… Воно мене ледве не вбило. А Дмитрик?! Він же не знаходив, куди себе подіти. Бідолашна дитина! Як він тоді страждав! Неможливо було дивитися… Та потім усе поступово вляглося. Дмитрик поїхав навчатися до Англії. Грошима чоловік ні мене, ні сина не кривдить. Загалом… гріх скаржитися. Історія знає випадки набагато трагічніші… А, нічого. Он синулик незабаром довчиться, почне працювати, одружиться, зробить мене бабусею. І я знову стану щасливою. Скоріше б. Так хочеться поняньчити маленьких «дмитриків».

— Але ж ви молода жінка, ще зустрінете своє кохання.

Навряд чи Надії припав до душі цей банальний набір чергових розрад, але відреагувала вона з гідністю:

— Спасибі на доброму слові. Може, все справді так і буде. Життя покаже.

— А у вас непогана бібліотека, — ковзнув прізвищами на корінцях: Маркес, Гонкури, Дюма, Гюго, Золя, Діккенс, Мопассан, Теккерей, Фолкнер, Хемінґвей, Джойс, Шлінк, Жонке… Далі сріблилися блиском літер дорогі енциклопедичні видання: кораблі, катастрофи, історичні таємниці, інопланетяни й… Енциклопедія вовків. А там, де вовки, обов'язково — й вовкулаки. Лисиця від несподіванки проковтнув, ледь не вдавившись. Стало млосно. Тривожно. Незатишно. Внутрішньо напружився. Усе передалося й зовнішності.

Надія помітила ці зміни і теж подивилася на книги. Хм, нічого особливого. Звичне життєве оточення.

— Теж любите книги? — поцікавилася для продовження розмови, залишаючи позаду вир тривалої паузи.

— Обожнюю, — почав розслаблюватися й намалював на обличчі посмішку. Вийшло невміло. Навіть бездарно. Якісь розрізнені самотні лінії. — Особливо таємниці всякі. Бачу, ви теж…

— Та це все більше син. Ну, й Борисик, звичайно. Такі слідопити раніше були. Усе в незвіданому й непізнаному порпалися. Книги збирали. Журнальні й газетні вирізки. Фільми. А потім… Потім трапилось, що трапилось. І звичний наш світ розсипався… Так буває. Банально, але — під місяцем нема нічого вічного, на жаль. Як і під сонцем. Мій життєвий досвід теж сміливо може проголосувати за цю фразу. За її убивчу справедливість.

— А що тепер із першою дружиною Бориса Дмитровича? — поцікавився Лисиця, сподіваючись дізнатися нове.

— Саме перед тим його божевільним весіллям вона померла. Крововилив у мозок. Безнадійний варіант. Якось не дуже гарно вийшло. У тих — небіжчик на лаві, а там — веселощі через край. Борисик так і не з’їздив попрощатися. Неправильно, напевно, це. Ну та Бог йому суддя.

— А діти в тої дружини були?

— Від Борисика — ні. Вона потім удруге заміж вийшла. Так там, по-моєму, дівчинка. Але я особливо не цікавилася. Тут своїх проблем — ціла купа.

— А в якій школі навчався ваш син?

— Ліцей «Фаворит». З економічним ухилом. На Печерську. Знаєте?

— Знаю… Династія…

— Щось схоже на те…

— А у вас машина є?

— Так. «Лексус». Позашляховик. Чорного кольору. Он він у дворі стоїть.

Надія підійшла до вікна. Воно якраз виходило у внутрішній двір. Лисиця теж наблизився. Серед кількох машин загледів чорного «Лексуса».

— І як цей красень, виправдовує? — поцікавився.

— Повністю, — відповіла Надія. — Чудова машина. Рада, що вона в мене є. А ви водите?

— Так. Але для поїздок до центру надаю перевагу метро. Мій час — це гроші. А витрачати їх у заторах якось не хочеться.

— Розумію…

Вийшовши на вулицю, завернув за ріг. Через арочний в’їзд потрапив до внутрішнього двору. Надіїн «Лексус» стояв між червоним «Шевроле-Круз» і новою моделлю «КІА-Спортейдж» сріблястого кольору. Присів перед моторним відсіком і почав оглядати. На асфальті — жодної свіжої цяточки. Коли випростався, помітив, що тюль на вікнах квартири Довгань здригнувся.

«Стежить, — подумав, — ну й нехай. Все одно нічого не зрозуміє. Хоча…»

Посміхнувся. Помахав вікнам і рушив до метро.

Дорогою трапилося кафе «Дольче Донна». Очікуючи відвідувачів, столики мирно дрімали: час гучних компаній і завсідників ще не надійшов. Вибрав перший-ліпший і сів, злякавши сон кафешного довкілля. Розбудженість передалась офіціантці. Та випурхнула невідомо звідки, різонувши намальованою привабливістю.

— А що, красунечко, наречені у вашому місті є? — із серйозним обличчям поцікавився новий клієнт.

— Не зрозуміла? — ґвалтуючи себе посмішкою, розгублено запитала офіціантка — невисока брюнетка з прилизаним волоссям і яскравим макіяжем, що робив її схожою на ляльку. Не обов’язково гумову. Незнання класики посадило дівчину не в свої сани.

— Кажу, зелений чай і наполеон, якщо є.

— Усе є. Усе щойно привезене, — засвітилася радістю «лялька», бо фрази тепер знайомі й зрозумілі. І сани свої: запрягай та їдь. — Зачекайте кілька хвилин.