Читати книгу - "Люди і тварини"

Так минав час. Люди та їхні звірі жили своїм життям, своїми радощами й турботами.

В часі нашої розповіді стали заходити далекосяглі зміни, де жила сім’я пана професора. Неоподалік прокладали спішну дорогу. Бурили будинки, видовбували провалля, клали підвалини, заливали цементом. День і ніч невгавав гамір і уносився пил, гомоніли машини, їхали тяжкі вантажники. Люди стали покидати цю околицю. Як і в інших містах Америки, і тут позначився відплив заможніших мешканців на передміста, а їхні доми занимали бідніші, переважно чорні. Товстим шаром вони стали обводити центр. У сусідстві сім’ї пана професора зажили нові люди. Багато дітей, різний мотолох, голосна музика з телевізорів, сміття коло хати й на городі. Та наші приятелі ані не думали покидати хати, яку з таким трудом добули, а тепер мусіли б продати з утратою. Купити нову, дорожчу було їм непідсилу. Тож мусіли погодитись з таким середовищем, яке стало довкола наростати.

Якщо йдеться про котів: їм було байдуже до сусідів. Тепер, коли вони мали господарів, не потребували ласкавого хліба від чужих. Але ловів і пригод потребували, зовсім певно. Та, чи не пішов куди Сірко на мандрівку й шукаючи пригод? Було б дивне, все-таки, якби пішов сам без Сірка.

— Що діється з Сірком? — турбувався господар. — Уже декілька днів я його не бачив.

— То правда, — погодилася пані Надя, — його мисочка незатронута. Я думала, що підчас моєї неприсутности ти наповнив її знову.

І справді, Сірка таки не було!

Під вечір зайшла до професора сусідка, з тих, що ще держалися цієї вулиці.

— Зайшла до вас, щоб довідатись, як з вашими котами? Десь пропав мій Мурчик. То я думала, чи не знаєте ви щонебуть про те?

— Знати, не знаємо, — говорила пані Надійка. — Але десь пропав і наш Сірко. Оце вже декілька днів його не було в хаті.

— Дурниця, він прийде леда хвиля. — Пан професор не вірив, щоб Сірко подався кудись далеко й на довший час покинув Сніжка. — Тут же немає диких звірів, а з псами вони самі дають собі раду й то споконвіку.

— Так, але люди… можуть ловити їх, — турбувалась сусідка. — Я чула, що вони, — при тому показала на сусідські хати, — ловлять котів для двох користей. Продають їх до лабораторій, для експериментів або живолупам, для кожушків. З них потім постають оці всі дорогі хутра: мінки, фоки й як вони називаються. Уже не кажу про кріликів та різні їх породи, зовсім похожі на шляхетні шкірки.

— То така хіба побрехонька, — сумнівалась пані Надійка. — Мало чого люди видумують, а ще щоб дошкулити сусідам, та ще й отим тут.

— Щось у мене погане предчуття. Та піду я поміж хати розпитувати й шукати, — прощалася сусідка.

Сірко не прийшов. Ані цього дня, ані наступних. Він пропав безслідно. Так як і сусідчин Мурко й багато інших котів у цій околиці.

Сніжок ходив по хаті, нюшив, шукав. Може й він надіявся, що Сірко повернеться. Його очі, наче два льодові озерця споглядали на вікна й на господарів. Його й випустили на двір. Але не самого. З ним пішов і господар. Так, щоб прогулятися, але й, щоб наглядати за Сніжком. Той ходив, понявчав, понюшив, далі вернувся до господаря і, став скаржитись йому тонким, жалким голосом. У його очах стояли крижини болю і розпачу.

Кажуть, що коти заздалегідь пізнають смерть. Ще заки люди взнають, що хтось помер, коти покидають хату й зникають, інколи й не вертаються зовсім. Неправда то, що вони всеціло прив’язуються до хати. Багато з них прив’язується до людей і страждає, а то й гине, коли не стане їхніх господарів. Найчастіше пропадають без вісті.

Пропав і Сірко. Сніжок і господар повернулись у хату.

Деякий час ще Сніжок тужив і шукав Сірка. І не виходив на двір. Держався господаря. Все ж і в людини час гоїть усе. Так і Сніжок став привикати, що Сірка немає. І знову став виходити на двір. Та, на відміну від Сірка він на ніч незмінно вертався в хату. Може заставляла його до цього потреба харчів, людської ласки й тепла їхнього житла. А може тому, що під час довгого приручування він набув таку звичку.

Вірка увійшла у хату. Було по-півночі. Втомлена працею мама вже спала, батько писав. Її не дожидав у кухні Сніжок, що було його привичкою.

— Тату, де Сніжок? Не ждав мене під дверима. Я думала, що він у хаті. Та, як бачу, немає.

— Та ти повечеряй спершу, а там, підемо шукати. Може де забився в кущах та й полює.

Але ані йому, ані Вірочці не вірилось, що без причини Сніжок забарився.

Стоячи перед хатою вони кликали Сніжка. Не так як інші кицьки, він не зголошувався на загально вживані клички, як от — «киць, киць»! чи як кличуть американці «кіти, кіти»! бо цього його не навчили. Відповідав на своє ім’я власне. Вистало кликати: Сніжок, Сніжок! — і де б не був, чи й спав у кущах, чи ґаражі, він негайно зголошувався і в слід за тим прибігав.

З дикунчика він стався дуже вірним та дисциплінованим звіром.

— Сніжок, Сніжок! — кликали обидвоє, донька й батько. Та нічна мовчанка лежала кругом них.

— Ходім у перевулок, — радив батько, — може там натрапимо на його сліди.

Йшли обидвоє та кликали. Трохи дивно гомонить така кличка по півночі, та ще й на два голоси.

— Тату, слухай! — схвильованим голосом Віра. Здалеку долетів їх голос Сніжка. Йшли за ним і розглядали хати. Та, чи багато побачиш по-ночі, коли в усіх хатах темно.

Все ж: Сніжок був десь тут поблизу. Може зачинений в ґаражі або й у хаті. Може потребував рятунку?!

В міру як наближувались