Читати книгу - "Зірка КЕЦ"

Артем’єв. Я дуже боюся за мого професора. Він такий кволий. Йому небезпечно без мене летіти на Місяць. Я просив директора, лікаря, щоб і мене пустили разом з професором. Адже без мене він навіть їсти-пити забуває. Хто його напоїть, нагодує на Місяці?..

Мені здалося, що у негра навіть сльози виступили на очах. Він гаряче любить «свого» професора. Я, як умів, заспокоїв Джона і обіцяв дбати за професора під час подорожі, як сам Джон.

— Ви відповідаєте за нього! — урочисто промовив негр.

Повернувшись на Зірку, я розповів Меллер усе, що бачив. Вона непохвально похитала головою.

— Доведеться мені самій взятися за Тюріна.

І ця маленька, енергійна жінка справді полетіла в «манеж», щоб «поставити скоріше Тюріна на ноги».

Я теж не марнував часу: старанно вчився літати в міжпланетному просторі і, за словами мого вчителя, зробив великі успіхи.

— Тепер я спокійний, що під час подорожі на Місяць ви, принаймні, не потонете в безоднях неба, — сказав Крамер.

Через кілька днів Меллер повернулася з «манежу» і оголосила:

— На Землю я б ще не зважилась пустити професора, але для Місяця він «в повній місячній формі».

XIII. До місячної орбіти

Наступного дня ми вирушили в подорож. Прощання з Тонею було коротке, але тепле. Вона міцно потиснула мені руку і сказала:

— Бережіть себе… для мене.

Ач як! А ось я і не придумав сказати їй таку фразу.

Тюрін досить бадьоро ввійшов у ракету. Джон проводжав його з перекривленим обличчям, — здавалося, він ось-ось заплаче.

— Бережіть же його! — крикнув він мені перед тим, як двері ракети зачинились.

«Бережіть себе, бережіть його…»

* * *

Виявляється, ми летимо на Місяць не прямим шляхом, а по спіралі, обертаючись навколо Землі як супутник. І невідомо, скільки триватиме наша подорож. Летимо ми у великій ракеті, в якій можуть розміститися двадцять чоловік. А нас всього шестеро: троє членів наукової експедиції, капітан, штурман і механік. Вільний простір ракети зайнято запасами харчів, вибухових речовин, рідкого кисню. Крім того, ми веземо з собою «на спині» невеличку ракету-вагон на колесах для подорожування по місячній поверхні. Через те, що опору повітря немає, «місячний автомобіль», прикріплений до поверхні нашої ракети, не зменшить швидкості польоту.

Тюрін почував себе дуже погано, і я розумів його. Можна звикнути до ваги, можна звикнути й до невагомості. Але, здається, ніколи не звикнеш до тих змін, коли твоє тіло то нічого не важить, то раптом ніби наливається свинцем. Добре ще, що у нас були достатні запаси харчів і пального. Ми могли не поспішати, і вибухи були помірні. Їх було мало чути, — звук передавався тільки стінами ракети, і до цих звуків можна було звикнути, як до дзижчання мотора або цокання годинника. Але посилення ваги!..

Тюрін зітхав, ахав. Кров то припливала до його обличчя, і воно ставало багровим, майже синім, то відпливала. Обличчя бліднуло, жовтіло.

Коли невагомість тіла поверталась, астроном починав говорити вголос — звичка, яку він набув в своїй самотині. Говорив він без зв’язку, то переказуючи цікаві астрономічні відомості, то виголошуючи «філософські сентенції».

— Чому таке привабливе кіно? Тому, що в ньому ми бачимо рух…

Потім починав стогнати і корчитись, потім знову виголошувати:

— В світовому просторі можуть бути газові кільця, газові нагромадження. В тому числі й кисень. Треба їх розшукати і використати для наших небесних колоній.

Я дивився у вікно. В міру того, як ми віддалялися від Землі, вона чимраз меншала, наш «день» чимраз довшав, ночі чимраз коротшали. По суті кажучи, це були не ночі, а звичайні сонячні затемнення.

Якщо Земля чимраз меншала, то Місяць змінювався в своєму розмірі залежно від того, в якій точці орбіти перебувала наша ракета. Коли ми були в протилежній точці від Місяця, він здавався маленьким, — значно меншим, ніж на Землі; коли ж ми наближались до нього, він збільшувався, — ставав невидано величезним. Це було дуже цікаве видовище.

Нарешті, настав момент, коли максимальні розміри Місяця зрівнялися з розмірами Землі. Цей розмір не змінювався протягом цілої доби, — часу обертання ракети навколо Землі. Півдоби Місяць пухнув, збільшуючись у розмірах, півдоби — «худнув».

Коли максимальні розміри Місяця зрівнялися з уявними розмірами Землі, капітан, який не раз робив подорож до місячної орбіти, сказав нам:

— Вітаю! Ми пройшли чотири п’ятих відстані, яка відділяє нас від Місяця. Сорок вісім земних радіусів позаду. Земний радіус — 6.378,4 кілометра — служить у наших міжпланетних подорожах — в межах Сонячної системи — одиницею виміру. Це щось ніби миля «безповітряних навігаторів».

Безхмарний, ясний день довшає. Його доба вже більша від земної. Капітан каже, що вплив Місяця позначається щораз більше. Його притягання викривляє путь ракети. Рух ракети то прискорюється, то стишується. Ми вже потрапили в чіпкі обійми нашого земного супутника. Місяць не хоче відпускати нас від себе. Якби не сила протидіяння, що її породжують наші вибухові прилади, ми були б вічними полонениками Місяця. Наскільки ж небезпечне притягання величезних планет Сонячної системи!..

Під час польоту капітан надовго залишав керування, даючи ракеті летіти накресленим шляхом. Небезпеки в цьому не було. Але тепер доводиться бути уважним. Капітан майже не відходить від пультів керування, хоч вони й механізовані.

Тепер ми мчимо довкола Землі, приблизно по тій самій орбіті, що і Місяць, а тому й обертаємось довкола Землі за такий самий час: щось із тридцять земних діб. Наші ночі, — сонячні затемнення, — стали такі ж рідкі, як місячні на Землі. Ракета дедалі рідше наздоганяла Місяць, аж поки нарешті їх рухи не зрівнялись. Ракета досягла такої ж відстані від Землі, як і