Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"

й покотив далі. Я неквапно пішов, не спускаючи очей з відчиненого тамбура. У ньому чатувала висока провідниця з жовтим прапорцем. М'яко брязнули буфери, і поїзд зупинився. До вагона вишикувалась черга. Я став збоку, за провідницею.

Виходили пасажири, обвішані валізами і сумками, зрідка без нічого — з одним портфелем, напевне, ті, що з відрядження. Он огрядний чоловік з клунками заповнив увесь тамбур, натужливо вибирався з нього на перон: намацував ногами, мов незрячий, приступки, і його чоло лиснілося від поту. Нарешті дістався тверді, з важким «ух!» поклав свій вантаж на землю. І тут з-за його спини визирнула чорноволоса голівка. Ніна!

Дівчина здивовано дивилася на мене, аж видовжилось її округле лице. Вона хотіла щось сказати, проте їй забракло слів. Я заусміхався.

— Ніно! — гукнув дівчину.

— Ви… ви… Як ви взнали? Хто ж вам?.. — знічено пролепетала вона, не полишаючи своєї схованки — широкої спини дядька.

Здогадався, що моя мама нічого не сказала їй про телеграму. Приготувала своїй колишній учениці сюрприз. А воно й краще отак неждано-негадано. Я обминув багаж дядька й ступив до Ніни. Вона злякано зіщулилась і беззахисно опустила очі.

— Ну, здрастуй, смородинко, — поцілував її у прохолодну щоку, чуючи, як щось пошепки мовила дівчина, і підніс їй букет.

— Ой Арсене Федоровичу… — зашарілась і притисла квіти до грудей, вткнулась у них обличчям.

Чомусь майнула думка, як було б мені легко звикати до чужого міста, коли б Ніна приїхала рік тому. Я підхопив її невеликий сірий чемодан і чорну господарську сумку. Нічого не кажучи, рушив до виходу. Дубовенко, відстаючи на крок, поспішала за мною, ховала лице у квіти, й серед червоних і білих пелюсток сяяли її ожинові очі.

Одягнута в просту коричневу спідничку й картату хлоп'ячу сорочку з підкоченими рукавами, у стареньких босоніжках, Ніна скидалася на підлітка, коли б не настовбурчена на грудях сорочка і опуклість стегон, які виказували дівочу зрілість. Я помітив, що дівчина за рік відростила волосся (не стриглася коротко, як завжди) і тепер воно вільно лежало на плечах упокореною чорною хвилею.

— Куди ми зараз? — поцікавилася, роззираючись по привокзальній площі.

— В готель.

— А там є місця? — з надією запитала.

— Я замовив.

— Це Віра Матвіївна вас попросила?

— Еге, мама. Звідкіля б я знав, коли ти приїдеш.

— Завдала я вам клопоту, — провинно сказала.

— Пусте, смородинко, пусте, — заспокоїв її. — Мені приємно тебе зустріти.

— Правда?

— Авжеж.

До таксі ми спізнилися — приїжджі розхапали всі машини. Стали на зупинці тролейбуса, де зібрався чималий гурт людей. Не хотілося їхати у тисняві, псувати настрій собі й Ніні, тому чекали, доки поменшає пасажирів. Ніна насторожено поглядала на мене, не насмілювалась заговорити першою. Я теж крадькома придивлявся до неї. Вона за рік подорослішала, принаймні її лице втратило свою дитячу округлість і натомість прибрало вигляду завершеності, й погляд зробився гострий, запитливий, ніби до чогось доскіпувалась.

— Як ти закінчила технікум? — нарешті спитав.

— З червоним дипломом, — і, лукаво вигнувши брови, додала: — Бо там не викладали хімії.

Натякнула, що мала мороку з нею у школі.

— Молодець. Вітаю.

— Спасибі. А вас не ждуть на роботі? — несподівано запитала, і я здогадався — дівчина боялась залишитися самою.

— Сьогодні не ждуть. — Я нахилився до неї й тихо мовив: — Коли ти перестанеш викати? Їй-бо, нагніваюсь.

— Не можу… — зніяковіла Ніна. — Ніяк не повертається язик, — пошепки відповіла. — Я постараюсь, Арсене… Федо… — і злякано затулила рота долонею.

— Ех… — я із вдаваною образою відвернувся.

Зупинка майже спорожніла, і ми сіли в тролейбус.

Ніна подалася до вікна й жадібно споглядала вулиці, будинки, освітлені ліхтарями. Спідничка, з якої вона виросла, зрадливо підсмикувалась і відкривалися круглі, повні коліна. Дівчина безуспішно намагалася їх прикрити, соромливо напинаючи поділок…

— Ой, танк, — вражено прошепотіла.

Він стояв на високому постаменті на проспекті Леніна, грізний Т-34, що першим увірвався в 1944 році в місто. Круг нього живі квіти, вінки й букети, покладені в день недавнього свята Перемоги.

— А кораблі? Ви мені покажете кораблі? — запитала захоплено Ніна.

— Покажу, обов'язково, — пообіцяв їй.

Вона про них наслухалась од моєї матері, яка торік у відпустку приїздила до мене.

— Сьогодні?

— Можна й сьогодні. А ти не стомилась?

— Ні. Я цілу ніч спала у поїзді і вдень теж, — гаряча запевнила, потерпаючи, щоб я не переніс екскурсію на пізніше.

Ми зійшли майже в центрі міста, де розташований готель — триповерховий старовинний особняк колишнього градоначальника. На фронтоні палахкотіла велика кольорова неонова вивіска з романтичною назвою і малюнком із скляних трубочок-ламп. Ніна як угледіла її, так і остовпіла.

— Готель «Каравела», — прочитала. — Нам сюди?

— Сюди.

— Боже, ніколи не жила в готелі, — розгублено мовила.

Я швидко оформив номер, і ми піднялися на третій поверх. Чергова дала ключ від 312 кімнати. Ніна відімкнула її. Захоплено розглядала кімнату, потім відчинила двері у коридорчику.

— О, ванна! — сплеснула в долоні. — У нашому гуртожитку було скромніше, і жило нас четверо. Як тут затишно…

Ніна розпаковувала чемодан: чіпляла речі на плечики, ховала у шафу й водночас розповідала про мою маму, вчителя Балюка, про мого першого наставника у карному розшуку прокурора Беликошича, згадувала наших спільних знайомих. Словом, привезла купу новин, і я ніби побував у рідному райцентрі. Дівчина вбулась зі мною і почувалася вільніше, хазяйновито метушилася в кімнаті, зиркала на мене теплими ожиновими очима.

Серед її речей я з подивом помітив «Книгу о слонах» Г. Бауера, яку подарував Ніні, коли вчилася в дев'ятому класі. Невже відтоді не розлучалася з нею? І мені стала якось по-особливому приємна її уважливість до мого давнього дарунка. А Ніна щебетала, щебетала… Я про всяк випадок