Читати книгу - "Ліки від страху"

його як могла. Старанна студентка, матір свою дуже поважає, пригнічена сімейною ситуацією, хоча розібратися в ній, через молоді літа, ще не може…

Діставши з портфеля бланк протоколу, я подав його Фімотіну:

— Напишіть, будь ласка, все, про що ми з вами говорили.

Фімотін відмовився категорично:

— Чого це я ще щось писати маю? Хіба мого слова не досить? — і додав єхидно: — Чи, може, вам на слово не вірять?

— У нас діловодство по закону — у письмовій формі, — усміхнувся я. — Хіба вам так важко написати? Ви ж не відмовляєтесь од того, що бачили Позднякова нетверезим?

— Що значить — не відмовляюся… — пробурмотів Фімотін. — Я ж сказав що думав… А раптом він не п'яний був, раптом мені здалося? Я ось так, ні за що ні про що, наклепу на людину не писатиму.

— А сказати інспекторові ось так, ні за що ні про що, можна?

— Я тільки про свої спостереження повідомив… Ну, неофіційно, чи що…

— Ну звичайно… Може, це ніякі й не спостереження, а припущення були? Га? Так само, як і «прозорливість» ваша? Адже ви не те щоб здогадалися, чи передбачили, чи відчули, що Поздняков у п'яному стані на газоні засне й у нього посвідчення і зброю заберуть. Ви це знали — вам син розповів!

Фімотін круто повернувся до мене, сказав різко:

— Ну й син! Ну й знав! І що з цього? Неправда, чи що? Напився, валявся, як свиня. Я й знав, що так буде!

— Звідки ж ви знали?

— А звідти, що Поздняков ваш — хамло, жлоб! Міліціонер — він міліціонер і є, всі вони п'яниці! Ганна Василівна, — голос Фімотіпа несподівано переломився, став ніжним, шанобливим та співчутливим, — це людина, професор, а цей хам життя їй понівечив… Дурненька вона, давно треба було в керівні інстанції писати, гнати його з квартири під три чорти.

Стримуючи злість, що душила мене, я сказав тихо й ввічливо:

— Ви себе інтелігентом вважаєте. І Желонкіна вам імпонує, тим більше що майже професор вона, й квартира в неї трикімнатна — є де синові з молодою дружиною поселитися, ваш спокій на старості літ не тривожити. Одна лише перешкода — Поздняков там мешкає. А тут випадок сам До рук котиться. То чому б не накапати, нищечком отак, отруйненько та безвідповідально? Га? Позднякова з міліції виженуть, дивись, і Желонкіна здихається його, адже вам такий свояк — у чоботях — не потрібний? Тільки не вийде по-вашому, не сподівайтесь… — Я перевів дух і закінчив: — З Дашею я розмовляв, вона добра дівчина. Вашого хлопця, Віссаріоие Емільовичу, я не знаю. На одне лише надіюся, що він зовсім на вас не схожий…

… На базарному майдані, що прилягав до південної стіни палацу герцога Альфонсо д'Есте, я купив за тринадцять флоринів сірого сухоногого віслюка із задумливими вологими очима, які видавали норов ненажери та ледацюги, й отримав на додачу килимовий сідельний мішок, добряче потертий, але що цілком годящий. Чудового крислатого капелюха з чорного шовку, на червоній підшивці, докторську мантію і книги свої повкидав у мішок, а за дев'ять флоринів придбав чоботи із свинячої шкіри без рантів, нову бавовняну блакитну сорочку, мідні шпори з деренчливими зірчастими коліщатками й важку різьблену палицю, пречудову тим, що, смикнувши ручку, можна було витягнути на світ божий два лікті булатного клинка.

У тратторію «Веселий каплун» я увалююся з друзями й гукаю з порога череватому трактирникові:

— Луїджі, неси на стіл усе найкраще, доктор Гогенгейм покидає тебе назавжди!

— За мій рахунок? — бурчить Луїджі, й годі зрозуміти, радий він розлуці зі мною чи засмучений нею.

— Сьогодні плачу я! Вчені отці не наважилися випустити мене з міста без грошей, червоніючи за мою убогість і за свою скнарість!

І влаштовуються на дощаному, дочиста вишкрябаному столі рівні ряди пляшок із вином фалернським і тосканським, мальвазією, запітнілі череп'яні кухлі з пахучим родзинковим вином і смирненською настоянкою. Принесли срібніз черню чаші й склянки з кольорового димчастого скла венеціанського, й велить господар слугам подати для прощального бенкету, що його справляє наостанку перед мандрами по білому світу молодий доктор Гогенгейм, дорогий посуд, з англійського олова відлитий, і на тарілках цих, нарядно білих, сяйливих, лежать рум'яні курчата, сором'язливо світить прозорими від сальця боками молочне поросятко й сльозиться кров'ю ледь прихоплена полум'ям телятина.

І вогонь у роті від баранини по-лангедокському гасимо ми кухлями білого, рожевого та червоного вина, й веселощі наші здіймаються над бенкетним столом, як дим над полем битви. Приєднуються до свята голодні студенти, й випадково забіглі знайомі, й не випадково осілі в тратторії незнайомі жебраки. А я гукаю до гулящих дівиць, що зібралися дзвінкою зграйкою в куточку;

— Гей ви, бісові черниці, наречені Люцифера, йдіть за наш стіл! Тільки завдяки вам я не вдавився тут за шість літ нудьги! Кохані мої квіточки, солодкі плоди садів гріховних, ідіть, щоб я міг обійняти всіх відразу!

— Рук не вистачить усіх обійняти відразу! — сміються дівиці. — Краще, моссір доктор, по черзі…

— Вистачить! — волаю я, щасливий і захмелілий. — Вистачить рук, щоб обійняти вас усіх, і вистачить ніг, щоб обійти світ, і вистачить серця, щоби роздати всім стражденним, й утроби моєї вистачить, аби бенкетувати на всіх застіллях добрих людей…

— А чи стане грошей, щоби бенкетувати на всіх застіллях? — сичить, прибившись до столу, чоловік із зеленкуватим боягузливіш обличчям фіскала.

З реготом підказую йому:

— Про це нехай турбуються ті, в кого куці руки й кволі ноги! Ті, хто гайнує серце тільки над розстебнутим гаманцем…

А п'яненький трактирник Луїджі, погладжуючи моє плече, каже:

— Днів на три в дорогу я тобі харчів дам. А потім як будеш?..

— Сказано в євангелії од Матвія: «Погляньте на птахів небесних — вони не сіють, не жнуть,