Читати книгу - "Осінній сезон смертей"

Він мусить це розуміти і вбивати мене отак одразу не ризикне. А ось усунути мене в інший спосіб — налякати, відправити до реанімації — запросто! Так що життям не життям, а здоров’ям я точно ризикую. Перспективи, звичайно, малорадісні…

Умостившись у гарячій воді, я прикидав можливі варіанти, доки не розслабився настільки, що думкам стало просто ліньки ворочатися. А потім зі мною сталося те, чого не траплялося ніколи: я заснув у ванній і прокинувся від холоду — вода вихолола. Від думки, що уві сні я міг сповзти і захлинутися, мене пересмикнуло, я вискочив з холодної води як ошпарений і з якоюсь несамовитістю розітерся рушником.

Уже лежачи в ліжку і намагаючись повернути собі рівновагу, я дійшов висновку: я мушу діяти швидше за Ігоря.

— І що ти пропонуєш?

Аллу мені вдалося перехопити в перерві між другою і третьою парами. Ми вмостилися в коридорі біля підвіконня. Можу вільно бесідувати ще хвилин п’ятнадцять.

— Події треба форсувати. Скільки тобі треба часу, аби зіграти цю гру? — спитав я Аллу.

— Себто?

— Ну як… Ми ж говорили: «Вікно спальні», приманка…

— Я розумію. Тільки, по-моєму, мені цієї ролі не доручали.

От тобі й на! Напевне, боксери відчувають щось подібне, коли їх посилають у нокаут.

— Почекай, а хто ж тоді?

— Не знаю, — чи не вперше я бачив байдужий вираз у її очах. — Я не підходжу для такої ролі. Не тисни на мене, добре? — Її долоня легенько погладила мою руку. — Ми поки що лише підозрюємо, що саме ВІН їх убив.

— Я відчуваю, що це він, і доведу!

— Не кричи! І доводь без мене. Ти не можеш дорікнути, що я не допомагала тобі в міру сил. Але раз справа дійшла до такого — я боюся. Не дивися на мене так, боюся — і квит! Я погана актриса, та навіть якщо він і клюне — я все одно не переступлю через себе, через свій страх, — вона присунулася майже впритул і знизила голос: — Я весь час боялася, вже після першого випадку. А коли вбили Таньку — думала, збожеволію від страху. Боялася шереху вночі біля дверей, боялася темних коридорів, неосвітлених алей… І до тебе в редакцію подзвонила зі страху — мені треба було поділитися з кимось. З тобою не страшно. Вибач, я не гожуся.

Алла відсунулася. І мені стало несподівано спокійно від того, що я зрозумів її логіку, і тепер нарешті недомовленостей між нами нема.

— Добре, — я спробував посміхнутися. — Придумається щось… Не бери в голову…

У коридорі було порожньо — ми не помітили, що вже десять хвилин, як почалася третя пара.

— Ти куди зник?

Юльчин дзвінок збив мене з важливої думки, якою повинен був закінчитися репортаж з відкриття виставки.

— Помер, напевне.

— Мертві так курей копчених не їдять! Навіть кісток не залишив.

— А для чого мені курячі кістки?

— Дурник! Дома не ночує, на роботі не буває, курей їсть… Я, до речі, дома сьогодні, а в нас хліба нема. Я купила філе рибне, дуже смачне, а без хліба його…

Вона говорила ще якісь дурниці, але я не слухав, весь поглинутий несподіваною ідеєю, яка стрельнула мені в голову щойно.

— Юлько, будь дома! — швидше за все, я перебив її плани — полився фонтан обурених епітетів. — Навіть якщо плануєш щось на вечір — благаю, будь дома! Ти мені потрібна сьогодні! Як жінка!

— Нічого собі! Кропива, ти що, пити кинув?

— Приїду — розповім!

У кабінеті вже нікого не було, я швидко відстукав на Валерчиній машинці закічення репортажу і помчав додому.

Юльку я здивував тим, що, крім хліба, притягнув дві пляшки «Каберне» і три троянди.

— Ти точно кинув пити, Кропива! — Юлька узяла квіти, витерпіла поцілунок у щоку і не втрималася: — Вазу купив би заодно, а то самі порожні пляшки!

Вона встромила по квітці у три порожні пляшки і розставила по кутках кімнати.

— Давай спочатку вина вип’ємо, — запропонував я.

— Ну-ну…

Коли ми допили першу пляшку, я виклав їй усе. Не приховував нічого, навіть стосунків з Аллою, які Юлька не лишила без коментаря: «Нарешті ти згадав, що ти мужчина, Кропива!». Мою пропозицію вона вислухала дуже уважно, потім мовчки поставила чайник на газ. Сіла, запалила.

— Чому ти вирішив, що це той, кого всі шукають?

Знову це чортове питання!

— Я вже казав, чому. Хай я помиляюся — тоді я плюну на все, витруся й забуду. Я кілька разів хотів це зробити, і ось зараз — остання можливість…

— Світ дибки не стане, Андрію.

— Ти ще із світовою революцією порівняй! Для мене — стане!

— Не думала, що ти такий романтик…

— Це не романтизм. Щоб зрозуміти мій стан, треба пройти все від початку до кінця. Якщо хочеш, це — азарт.

— Я теж азартна, — промовила вона спокійно. — Не принижуйся вмовляннями, я спробую. Чого витріщився? Не буду пояснювати, чому. Сам подумай. Давай чай пити, заодно обмізкуємо деталі…

Всі так звикли, що я хронічно запізнююся на роботу, що мій вчасний вранішній прихід лишився непоміченим. Валерка ледь кивнув, Тітонька Коняка навіть не підвела голови від якихось своїх фотокарток. І тільки почувши в коридорі розпорядження: «З’явиться Кропива — негайно до мене!», я не витримав і вигукнув:

— Я вже тут!

— Це не привід, щоб горлати! — Тітонька