Читати книгу - "Італійські казки"

королю не личить виказувати свого подиву. Тому він викликав ката і наказав усипати обом ловцям по п’ятдесят нагаїв.

Селянин сам підставив спину, ще й наче якось весело. А от гладкого начальника варти ледве шість служників змогли підтягти до ката, бо він аж падав зі страху.

Проте король цікавий був знати, чого ж таки селянин просив винагороди нагаями, і звелів привести цього дивака до себе.

— Тепер, коли ви обидва одержали те, що ти просив на двох, — звернувся король до селянина, — поясни, чому ти зажадав такої дивної винагороди?

— Тому, що ми з начальником обидва однаково її заслужили, — сказав селянин. — Я — тим, що дав йому себе обдурити, а він — тим, що зумів мене ошукати.

— Тобто як? — не зрозумів король.

І селянин розповів усе по правді.

— Певна річ, — сказав він наприкінці, — я б охоче взяв якусь іншу винагороду. Сам я бідний хлібороб, у мене дві дочки на виданні. А бита спина — це не придане для дочок. Але я людина справедлива і розміркував собі так: що заробив, те й май.

Король весело засміявся, а тоді сказав:

— Що ж, і я людина справедлива. Тому я вирішу інакше: начальникові варти я накажу додати ще п’ятдесят нагаїв. А ти візьмеш оцей гаманець. У ньому рівно двісті золотих флоринів. Гадаю, непоганий буде посаг у твоїх дочок.

— Коли так, то побіжу та звеселю їх, — сказав селянин і взяв важкенький гаманець. Потім уклонився королю й пішов додому, тихенько поспівуючи.

Веселий Монакіккіо

Жив колись у невеличкому італійському місті Грассано шляховик Маріо Коста. День у день він працював під пекучим сонцем, прокладаючи бруківку через село Ірсіна. А в неділю сідав на старенький велосипед і їхав високо в гори.

Та однієї неділі трапилося так, що ніч застала Маріо на вершечку гори. Назад їхати було небезпечно, і він вирішив заночувати у невеличкому гроті над малою річечкою Беліозо.

Смачно повечерявши окрайцем пахучого домашнього хліба і запивши хліб свіженькою водою, він ліг і вмить заснув міцним здоровим сном. Коли це десь над ранок його щось болісно смикнуло за чуба. Маріо прокинувся й провів рукою по голові там, де заболіло. Та враз його щось боляче вдарило малесеньким камінчиком у вухо, і хтось тонесенько захихотів:

— Хи-хи-хи! Хи-хи-хи!

Маріо миттю глянув туди, звідки чувся сміх. Перед ним у досвітній імлі майнув невеличкий червоний ковпачок. І знов ніде нічого… «Що за дивина?» — подумав собі Маріо і враз голосно чхнув.

— На здоров’я! — зовсім близько пропищав тонесенький голосок.

І тоді Маріо вже виразно побачив химерного чоловічка. Майже все його обличчя ховалося під червоним, як жар, ковпачком, на ногах у нього були маленькі дерев’яні пантофлики.

«Та це ж веселий Монакіккіо! — майнуло у Маріо в голові. — Виходить, недарма присягався старий Дженнаро, що на власні очі його бачив. А ми з хлопцями не вірили йому!»

Тим часом верткий, мов дзиґа, хитрий, мов лисиця, і невтомний Монакіккіо то жбурляв піском у вічі Маріо, то хлюпав на нього водою з річечки.

Даремно намагався Маріо спіймати свого кривдника за дрібненьку ногу або руку. Монакіккіо, як на пружинах, легесенько перескакував через голову Маріо, вистукуючи у нього над вухом дерев’яними пантофликами.

І раптом пригадалась Маріо порада старого Дженнаро, який казав тоді хлопчакам:

— Монакіккіо можна зловити тільки одним способом — спритно, щоб він і не помітив, зірвати у нього з голови червоний ковпачок. Схопиш його ковпачок у руки — і Монакіккіо тієї ж миті стане твоїм вірним помічником. Та затямте: Монакіккіо майже весь час шастає під землею та в річках, тому він знає все про кожен скарб: і чи великий він, і де захований. Тільки не віддавайте Монакіккіо його ковпачка доти, поки не покаже вам, де лежить скарб. А як розчулитесь, повірите гномикові на слово й віддасте ковпачка, — він ще й посміється добре з вас, простаків.

Маріо тепер так і зробив, як радив колись Дженнаро. Коли Монакіккіо, вже зовсім осмілівши, підскочив аж до самої поли його плаща, Маріо вмить сягнув туди рукою. І не встиг лукавий гном ще й з місця зрушити, як його червоний ковпачок був у руках у Маріо.

І тоді гном із сльозами на очах заходився благати Маріо, щоб віддав йому ковпачка. Лукаве створіння клялось і присягалося, що більше ніколи й нікого не кривдитиме. Але Маріо не потурав.

Нічого діяти — довелося Монакіккіо повести Маріо до лісу й показати, де заховано скарби: там у дуплі старого дуба розбійник Нінко Нанко заховав частину своїх багатств.

Забравши їх усі, Маріо віддав гномові його червоний ковпачок і поїхав додому. Привіз він ті скарби, відпочив трохи з дороги, а тоді поїхав до великого міста Потенци. Там накупив найкращих іграшок всім дітям свого рідного міста Грассано. Старому Дженнаро подарував він дуже гарну люльку, а собі придбав новесенький велосипед.

Відтоді спливло багато років. Старого Дженнаро давно вже немає на світі. Маріо Коста сам став дідом і вечорами, сидячи під хатою, розповідає хлопчакам про те, як він колись здибав у горах лукавого Монакіккіо. Та хлопчаки, як і він у дитинстві, й вірять, і не вірять йому. І Маріо хтозна-як жалкує, що не зняв із ноги Монакіккіо хоч дерев’яного пантофлика. Тоді навіть найнедовірливіші хлопці пересвідчилися б, що він розповідає їм щиру правду.

Озеро Гандзіррі

Заїхав колись до Мессіни один багатій, такий багатий, що й сам як слід не знав, скільки в нього тих багатств. Вийшов він одного разу погуляти до озера Гандзіррі, поглянув