Читати книгу - "Небезпечнi мандри"

відчайдушний, а його вуха безперестанку сіпались. Ось він почав говорити, помалу неначе забуваючи, де він і хто його слухає, та все повертаючи голову назад, до входу в тунель, ніби прислухаючись до чогось, чутного тільки йому самому.

Але голос його був сповнений дивного, захопливого чару, мов танець вітру й світла на лузі, і всі слухачі перейнялися ритмом його поезії, всі затамували подих.

Віє вітер, віє понад травою, Гойдає гілля вербове, листя блищить сріблисто. Куди ти, вітре, летиш? Далеко, далеко Понад горбами, аж за край світу. Візьми ж мене, вітре, з собою, над небом мене понеси, Я полечу з тобою, Вітровим стану Кролем, У небо я полечу — небо перисте й кріль. Біжить струмок, біжить по ріні, Між комишів, жовтеців, серед золота й блакиту весни. Куди ти біжиш, струмочку? Далеко, далеко, Ген-ген за луки, біжу всю ніч. Візьми ж ти мене, струмочку, в зоряне світло неси мене, Я поплину з тобою, стану Струмковим Кролем, За водою, водою — зелена вода і кріль. Осінь зриває листя, жовте й червоне, Воно шарудить по канавах, не хоче з живоплотів злітати.  Куди ви йдете, листочки? Далеко, далеко В землю йдемо, із ягодами й дощем. Візьміть же мене, листочки в темну свою мандрівку, З вами я помандрую, стану Кролем Листяним У глибинах землі — земля і кріль. Фрітх у вечірньому небі, серед багряних хмар… Ось я, о Фрітху, біжу по траві високій! Візьми ж ти мене з собою, візьми за ліс Далеко-далеко, у серце світла, у тишу. Бо я готовий віддати тобі мій подих, життя моє, Сяйливе сонячне коло — сонце і кріль.

Видно було, що ця поезія справила глибоке враження на П’ятого. І водночас він виказував якийсь неймовірний жах. От ніби він заразом і приймав кожне поетове слово, і жахався кожного слова. Раз йому навіть перехопило подих, ніби він уперше почув і розпізнав свої власні напівусвідомлені думки. А коли Перстач замовк, П’ятий зробив одчайдушне зусилля, щоб прийти до тями.

Кріль, коли злякається ворога, іноді завмирає на місці — або загіпнотизований, або сподіваючись, що лишиться непоміченим. Але згодом, якщо гіпноз не дуже сильний, настає момент, коли кріль, мовби розірвавши чари, вдається до іншого рятівного засобу — втечі. Щось подібне сталося і з П’ятим. Зненацька він підскочив і, відчайдушно штовхаючись, кинувся до виходу. Місцеві кролі, яких він зачепив, сердито огризались, але він не звертав на те уваги. Та нарешті, не змігши пробитись між двох важких самців, мусив зупинитись. Тут П’ятий забився в істериці, замолотив передніми й задніми лапами, тож Ліщина, йдучи за ним по п’ятах, із великими труднощами відвернув бійку.

— Мій братик теж свого роду поет, — пояснив Ліщина наїженим кролям. — Деякі речі справляють на нього таке сильне враження, що він і сам не завжди знає чому.

Тим часом П’ятий уже обминув їх і пробивався далі до виходу. Ліщина відчував, що не можна лишати його самого. Але, поклавши стільки сил на те, щоб подружити з місцевими кролями, Ліщина був дуже сердитий на П’ятого, який мало не звів нанівець усі його миротворчі зусилля. Тож, проходячи повз Кучму, він шепнув йому:

— Ходімо наставимо його на добрий розум! Чого-чого, а бійки нам не треба.

Ліщині здавалося, що П’ятий заслужив на невеличкий Кучмин прочухан.

Вони наздогнали П’ятого біля виходу з тунелю. Перш ніж хтось із них устиг заговорити до нього, він обернувся й заговорив сам, ніби відповідаючи на запитання:

— І ви це відчули, правда? Ось що тут найгірше! Тут немає омани. Він мовить правду! А якщо він мовить правду, то це не марення божевільного, — чи не це хотіли ви сказати? Я не засуджую тебе, Ліщино. Я сам відчув, що Перстач невідпорно притягує мене до себе, мов одна грозова хмара притягує іншу. Але в останню мить я відскочив від нього. Чому? Хтозна. Просто так вийшло. Певне, якась остання часточка волі, що лишалася в мені, відкинула мене від нього. Я казав, що стеля тієї зали зроблена з кісток? Ні! Непроникний туман безумства вкриває тут усе небо, і нам уже ніколи не ходити при світлі Фрітха. Ох, що буде з нами? Одна й та сама річ може бути водночас і правдою, і безумством, Ліщино!

— Що за бредня? — звернувся спантеличений Ліщина до Кучми.

— Я тільки одне втямив: він говорить про того клаповухого нікчему-поета! — відповів Кучма. — Але він чомусь вважає, що ми маємо якесь відношення до нього й до його божевільної балаканини. Заспокойся, П’ятий! Нині нас хвилює тільки сварка, яку ти затіяв. А для мене цей Перстач — ніякий не перст судьби, а просто бур’ян, та й годі.

П’ятий дивився на них величезними очима, які, мов у мухи, здавалися більшими за його голову.

— Ви так думаєте, — сказав він. — Ви в це вірите. Але кожен із вас по вуха втонув у тому тумані. І де…

Ліщина урвав його, і П’ятий здригнувся.

— Скажу тобі правду, П’ятий: я пішов за тобою, щоб полаяти тебе. Ти