Читати книгу - "Пор'ядна львівська пані"

пані Правдослави, яка, як і її синочок, була дуже чутливою до естетичних матерій.

— Ви маєте дуже алєґантську (саме так говорять у Стримборі) вишиванку! — зробила вона комплімент гостеві.

Дмитро Іванович так само алєґантськи взяв руку пані Правдослави і з почуттям поцілував її. Пані Правдослава обвела переможним поглядом присутніх:

«Ось бачите, як мене шанує ця поважна людина з Києва! Цей інтелектуальний світоч!» — красномовно сяяли її очі.

«Це не інтелектуальний світоч, а оральний», — лунали беззвучні слова з вуст Пенелопи.

«І трахальний», — приєдналася до неї Кася.

Одіссей нахилився до пані Правдослави і щось зашепотів їй на вушко. Та зовсім по-дівочому сором'язливо усміхнулася і зашарілася. Трохи оговтавшись, перевела розмову на високі матерії:

— Пан Дмитро сказав на вечорі в Народному домі, що я — зоря української просвіти. Правда, Ясику?

Ясик мовчки кивнув.

— І ще сказав, що в мене надзвичайно точне історичне бачення...

— Так, бабусю, — уставила свого довгого носа в розмову всюдисуща Мартуся. — А ще він тебе за кулісами вщипнув за дупу!

За столом запанувала мовчанка. Кася і Пенелопа завмерли із завислими в повітрі виделками. Правдослава хапала ротом повітря. Один Ясик спокійно їв. Здається, він витав думками далеко-далеко... Можливо, в синіх Карпатах...

— Яка гарна дівчинка! — погладив по голові Мартусю Дмитро Іванович. — Така кмітлива, така розумна, як і її...

«Мама!» — пронеслося в голові в Пенелопи й Касі.

«Бабці!» — пронеслося в голові в Правдослави Іванівни.

— Як і її тато! — зовсім несподівано закінчив свою думку Дмитро Іванович.

Ясик подивився на нього байдужим поглядом і далі продовжив працювати щелепами.

За деякий час пані Правдослава оговталася:

— Дмитро Іванович казав у своїй лекції, що в «Актовій книзі Львова ХVІІ ст.» навіть є записи, що стосуються Стримбора.

«Стримбором там і не пахне!» — прокоментувала її слова Пенелопа.

«Зате чимось іншим пахне!» — додала Кася.

Однак задля поважного галицького етикету обидві молоді жінки схвально закивали головами.

— ...Там навіть кілька разів згадується прізвище Калапуцьких.

Дмитро Іванович на підтвердження кивнув.

Пенелопа здригнулася при згадці осоружного чоловікового прізвища, яке він не даремно поміняв на більш «духовне».

— Доню, — Пенелопа здригнулася ще раз, бо це стосувалося саме її, — а невже тобі не траплялося це прізвище під час твоєї роботи в архіві?

Пенелопа закашлялася.

— Вона займається «Актовою книгою Львова ХУІ ст.», — втрутилася в розмову бойовим тоном Кася. — Це я займаюся сімнадцятим століттям.

Пані Правдослава була дещо незадоволена таким безпардонним втручанням у її духовну бесіду.

Тим часом Кася продовжувала серйозним тоном дослідника:

— Там написано, що Калапуцькі тримали корчму в Стримборі...

З виразу очей Дмитра Івановича можна було здогадатися, що він оцінив Касин жарт.

Груди Правдослави схвильовано піднімалися, вона побуряковіла, адже було зачеплено її національну гордість:

— У нашому роду ніколи не було жидів... — ображено сказала вона. — Бігме, не було!

— Не знаю! — невинно стенула плечима Кася. — Там є такий запис: «Рудий Мошко Калапуцький зі Стримбора...»

Пенелопа щипала себе за м'яке місце, аби не пирснути.

— Ну досить! — запротестувала пані Правдослава і поспішила перевести розмову на іншу тему. — Пан Дмитро каже, що «Актова книга міста Львова ХVІІ ст.» приносить йому просто фізичне задоволення...

«І не тільки йому», — подумала Пенелопа.

— У ній є такий неповторний запах! — натхненно вела вона. — Це запах нашої історії!

«...І нашого кохання...», — додала Пенелопа.

— ...Історії, яка нас вчить, хвилює, збуджує і навіть ґвалтує! Саме так висловився Дмитро Іванович.

Одіссей на знак схвалення похитав головою. Пані Правдослава заплющила очі й прошепотіла:

— Який точний образ!

«Абсолютно згодна з вами, мамо!» — подумки сказала Пенелопа.

— Пан Дмитро ділився зі мною, що коли він розгортає «Актову книгу Львова ХVІІ ст...».

«...тобто мене...» — подумки прокоментувала Пенелопа.

— ...нахиляється до неї, вдихає її запах, його охоплює дивовижне хвилювання...

Пані Правдослава аж примружила очі, неначе це стосувалося її особисто.

— ...він її пестить руками, і вона віддається йому...

Пані Правдослава на мить завмерла в стані незрозумілого збудження:

— Яка метафора!

«Якби ж то була просто метафора!» — з гіркотою сказала про себе Пенелопа.

Несподівано пані Правдославу осяйнув блискавичний здогад:

— А невже ви не зустрічалися в архіві?

Подруги перезирнулися і заперечно захитали головами, мовляв, «уперше бачимо!»

Пані Правдослава була задоволена відповіддю. Вона з материнською (чи не з материнською?) любов'ю поглянула на Одіссея, потім на його тарілку...

— Йой! — перелякано вигукнула вона так, що всі за столом також здригнулися. — Вам не смакує, пане професоре?

І вона заметушилася, підкладаючи в його тарілку «салатки».

«Так, він дійсно професор своєї справи!» — ядуче прокоментувала Пенелопа.

— Ясику, синку, ходімо на кухню по голубці!

Коли мати з сином вийшли з кімнати, за столом запанувала мовчанка.

— Ну? І що ти собі думаєш, героє давньогрецької міфології? — нарешті озвалася Пенелопа і подивилася спідлоба на Одіссея.

— Я? Я оце думаю попросити в пані Правдослави твоєї руки!..

Пенелопа почервоніла. На неї з цікавістю подивилися дві пари дитячих оченяток.

У кімнату заплили ненависні Пенелопі самбірські голубці — без м'яса і