Читати книгу - "Принц Ґаллії"

сорок п’ятого року я приїхав на запрошення вашого сина і пробув у Сантандері до весни сорок шостого.

— Тобто до смерті вашої сестри?

— Я повернувся до Франції через місяць після того, як померла Луїза. Вірніше, мене забрав батько . Він звинуватив вашого сина у смерті Луїзи і… — Ґабріель глибоко вдихнув, набираючись сміливості. — Даруйте, монсеньйоре, але він вважає, що це у вас на зразок сімейної традиції… мм… коли жінки вмирають під час пологів.

Герцоґ спохмурнів, але не образився.

— Можливо, ваш батько недалекий від істини, юначе, — глухо промовив він. — Адже в Писанні сказано, що гріхи батьків спокутують діти. І повірте, мені шкода, що кара Божа впала на вашу сестру, ні в чому не винну дівчину… — Герцоґ помовчав, гадаючи, чи не для того Ернан привів сюди Ґабріеля, щоб викликати в нього докори сумління. — А після того ви більше не бачилися з Філіпом?

— До вчорашнього вечора, ні.

— Я чув, що в Кантабрії ви потоваришували.

— Смію сподіватися, монсеньйоре, що ваш син досі вважає мене своїм другом. Усі ці роки ми з ним регулярно листувалися, хоча мій батько був категорично проти. Коли до нас дійшли чутки про… про поведінку пана ґрафа, він розцінив це як образу пам’яті Луїзи, і вимагав від мене, щоб я припинив з ним будь-які стосунки.

— Але ви не припинили?

— Ні, монсеньйоре. Я пішов проти батькової волі, бо не поділяв його думки про вашого сина.

Герцоґ важко зітхнув:

— Атож, ваш батько надто категоричний. Філіпова поведінка варта суворого осуду — з цим важко не погодитись; але такий уже він за вдачею. Серед людей немає безгрішних, у кожного є свої недоліки, і його велелюбність… втім, будемо відверті, його розпусність — одна з незаперечних його вад. Боюсь, це в нього в крові, від народження.

Розімлілий від випитого вина Ернан хитро всміхався. Після повернення він уже встиг побачитися з Ґастоном д’Альбре, і вони дуже приємно провели вечір, смакуючи пікантні історійки про толедського гульвісу дона Феліпе з Кантабрії.

— Що правда, то правда, — промовив Шатоф’єр. — Філіп змалку був неабияким серцеїдом, дівчата довколо нього так і вилися. А в Кастилії він так загуляв… Між іншим, пліткарі кажуть, що навіть Констанца Орсіні не встояла перед Філіповими чарами.

Герцоґ насилу сховав усмішку.

— Сумніваюся, — сказав він. — Філіп дуже поважає принца Альфонсо, щоб звабити його дружину. В усякому разі я в це не вірю.

— А от щодо Марії Араґонської ніяких сумнівів немає, — правив своєї Ернан. — Не даремно ж принц Фернандо де Уельва так уївся на Філіпа. Ще б пак! Адже з ласки вашого сина у нього виросли отакенні роги. — І Шатоф’єр підняв догори руки, показуючи, які саме. — Та безперечно, найгучніша з усіх Філіпових перемог, це принцеса Бланка. Кажуть, що короля замалим грець не побив, коли він дізнався про гріхопадіння своєї старшої дочки.

Герцоґ кивнув:

— Авжеж, до мене доходили чутки, що тоді був добрячий скандал. Однак про цей роман розповідають стільки всього, що я навіть не знаю, чому вірити, а чому ні, важко зрозуміти, де кінчається правда й починається вигадка. Так, за моїм відомостями, Філіп збирався одружитися з Бланкою, і про серйозність його намірів свідчило хоча б те, що восени він звернувся до найсвятішого отця за дозволом на цей шлюб. Аж раптом я дізнаюся, що король якось похапцем віддав Бланку за ґрафа Біскайського. Дивина та й годі! — Герцоґ розгублено знизав плечима. — І якщо це Філіп відмовився від шлюбу з нею, то він утнув велику дурницю. Бланка була б чудовою партією для нього. Кажуть, вона гарна, розумна, порядна. До того ж батько зробив її ґрафинею Нарбонською — ще коли ладив її за дружину Авґустові Юлію Римському.

— Гарний посаг, — погодився Шатоф’єр. — Було б заманливо приєднати Нарбон до Ґасконі. Якщо коли-небудь Філіп надумає потіснити свого дядька з престолу, то він ще пошкодує, що свого часу не одружився з принцесою Бланкою.

Герцоґ пильно подивився на Ернана, але від коментарів утримався.

„Нове покоління,“ — з сумом подумав він, втомлено опустивши погляд. — „Молоде, невгамовне, войовниче. Боюся, дуже скоро настане край хиткому миру в Ґаллії…“

Цієї миті за живою зеленою стіною з виноградної лози почулося шелестіння ґравію під чиїмись ногами і рипіння шкіряного взуття. Кроки були швидкі, впевнені, вони лунали чимраз ближче й затихли біля входу в альтанку.

Герцоґ підвів очі й побачив на порозі невисокого стрункого юнака двадцяти років, із золотистим волоссям і небесно-синіми очима. Його костюм та черевики були покриті свіжим пилом, а строкате перо на капелюсі зламане. На вродливому обличчі юнака блукала збентежена усмішка.

— От я й повернувся, батьку, — схвильовано мовив він.

Лише з другої спроби герцоґові вдалося звестись на ноги.

— Ласкаво прошу додому, Філіпе, — важко дихаючи, сказав він і, спершись рукою на край стола, зробив один невпевнений крок назустріч синові. — Я радий, що ти повернувся до мене… — Тут голос його зірвався на схлип. Долаючи раптову слабість, він швидко підступив до Філіпа і після секундних коливань міцно обняв його за плечі. — І пробач мені, синку. Якщо зможеш…

Філіп теж схлипнув. На очі йому набігли сльози, та він не соромився їх. Лише зараз він у повній мірі збагнув, як бракувало йому раніше батьківської любові й турботи. Упродовж багатьох років між двома рідними по крові людьми стояла тінь давно вмерлої жінки — дружини одного, матері іншого. Вона заважала їм зблизитися, зрозуміти один одного, відчути себе членами однієї сім’ї; вона була каменем спотикання в їхніх стосунках. І знадобилося цілих два десятиріччя, щоб вона, нарешті, пішла туди, де їй належало бути — у царство тіней, звільнивши в чоловіковім серці місце для сина, а синові повернувши батька…

Незабаром біля фонтана перед альтанкою зібралися майже всі герцоґові дворяни, а той, відступивши на крок, ніяк не міг відвести від Філіпа сяючого погляду. Вперше він дивився на нього очима, з яких спала облуда минулих літ, уперше він бачив у ньому свого сина, свою кров і плоть — а також кров і