Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

Вирішив усунутися від гидкого діалогу з п’яним. Та ще й з таким суб’єктом. Проте він не залишав мене в спокої. Голос водія повідомив:

— Зупинка «Резницкая»...

— Резницкая, Резницкая, — зі смаком повторив мій «знайомий», нахабно підморгуючи мені. — Резать, резать, резать...

— Не «Резницкая», — не стримався я, — а «Ризницька». Розумієте, чоловіче? Тут жили ризники, котрі ткали ризи для церкви...

— Нет, резать, резать! — наполягав він. — Тут жили різники! А дальше — «Боенская». От слова — бить, бить! Бойня!

— Ні, бідний чоловіче, — заперечив я, — не бойня, а бій, боєць. Тут були бойові вали для захисту Києва.

— Нет! Тут были бойни! Бить, резать! Бить, резать!

Його схопили жіночки під руки і вивели з трамвая...

Ще один малюнок. Осінь п’ятдесятого року. Північ. Станція Кочмес. Я — «зек» пересувної колони Печорлагу. Живемо у вагонах, довкола тимчасові дроти. Працюємо на ремонті залізничної колії: засипаємо гравій, забиваємо костилі, носимо рейки, шпали. Конвой щоденно визначає «запретзону», обтикає її прапорцями. Перехід за умовну лінію — смерть. Вбивають часто й безглуздо. Згадую такий випадок. Конвоїри не злюбили одного літнього ув’язненого учителя: він добре знав «право», кодекси, Конституцію і все колов червононогонників тими чи іншими порушеннями, звертався до їхнього комсомольського сумління: «Хлопці, ви ж спадкоємці революції! Хіба це заповідав вам Ленін? Хіба ви не бачите, кого охороняєте? Хіба не знаєте, хто такі ваші начальники?»

Чи «хлопці» проявили власну ініціативу, чи хтось десь їм тюкнув, але вони хутко знайшли можливість позбавитися від непроханого правозахисника. Одного дня начальник конвою поманив пальцем старого «зека» до себе. Бригадир крикнув:

— Слухай, дід! «Запретку» не переходь!

— Не бійся, гнида! Іди сюди! Ось так! Отут, біля мене будеш стоять. На одній позі, чуєш?

Він справді змусив старого стояти на одній нозі, обтикавши її паличками.

— Оце твоя «запретка»! Поставиш другу ногу — прострелю!

Ми зняли галас. Конвой почав стріляти понад головами, змусив замовкнути. Старий не втримався на одній нозі, впав за межі паличок. Конвоїри дружно пристрелили його.

Ми зібралися докупи в центрі зони, вимагали вести до лагпункту. Конвоїри, матюкаючись, повели. По дорозі кілька разів клали пас у багно, тримали по півгодини. Начальник вислухав нашу розповідь про смерть старого «зека», але повірив версії конвою: застрелений при спробі втекти!

Ось, друже читачу, кілька типів людей. Їх мільйони. Не «окремі» родимі плями капіталізму, а тьма-тьмуща. Навіщо я згадую про них? Щоб поставити важливе питання перед собою, перед тобою, мій сучаснику: що нам робити з такими людьми? Адже вони живуть поряд, з ними нам разом будувати спробу громадської світлиці, з ними їздити в поїздах, на кораблях, з ними летіти до далеких зірок, з ними вибирати депутатів до верховних органів, з ними вирішувати смисл подальшого буття планети і людства. Як це можливо? І чи можливо?

Запитання страшне. Ми його ще не ставили перед собою, навіть не торкалися такої проблеми. Ось за яку ниточку смикнуло далеке видіння, казкове нібито видіння про мого дитячого супутника, про химерного мандрівника над часом і простором Ойра-хана...

Проте я поспішив, поспішив. Забіг наперед. Все це ще не скоро, до тих часів іти, йти, повзти, летіти, знемагати від болю, холоду, зневіри, сумніватися, палати від образ, кохати і зневірюватися, прагнути смерті і рятуватися від неї...

А тепер — повернуся до моєї дитячої казки. Щось в ній є таке, що вельми важливе для мене. Щось таємне, нерозгадане досі.

У тому житті, де я був осиротілим хлопчиком Павликом, далі сталося ось що. Юний організм хутко одужав, і мені спало на думку вислідити вітчима, а відтак — і самому почути, про що розмовляє таємничий ілюзіоніст з дівчинкою Марічкою. Якось надвечір я назирцем прокрався за Семеном на берег Бугу, там над водою бовваніло дві постаті — доросла й дитяча. Заховавшись в кущах, я почув дивну розмову, яку, напевне, записував і вітчим...

ОЙРА-ХАН І МАРІЧКА
У далекім небі цяточка чорніє. І не збагнути жителям ущелин, Що то могутній птах — орел. Хто ж може оцінити розмах Орлиних крил, красу польоту? Лиш той, хто зійде на вершину Або зуміє стать орлом...

— Чому ти все мовчиш, мовчиш, Ойра-хане?

— Я не мовчу, Марічко.

— Мовчиш, я ж бачу. Вуста не ворушаться, очі якісь замислені, чужі...

— Я промовляю, Марічко. Лиш ти не чуєш мене.

— Я б хотіла почути...

— Може, колись почуєш.

— Дивний ти. Все дивишся, дивишся в небо, на зірки... Що ти там бачиш?

— Найдорожче, Марічко.

— Що тобі найдорожче?

— Одна зірочка. Ти її не побачиш.

— Ти її дуже любиш?

— Люблю, дівчинко.

— Як можна любити те, чого не бачиш?

— А ти сонечко любиш?

— Смішний! Хто ж не любить сонечка? Дуже люблю. Так Його ж видно?!

— А вночі?

— Що вночі?

— Ось тепер. Сонечка не видно. Невже тепер ти його не любиш?

— Як хитро ти запитав. Я й не думала так. Справді, я його тепер не виджу, але все’дно люблю. Бо воно є. Ой, як здорово! І мама моя давно померла, я її навіть не бачила, а дуже, дуже люблю...

— Ти все збагнула, ти славна дівчинка. За це тебе